 Автор: Петро Федоренко
«НА КРИЛАХ ДНІПРОВОЇ ЧАЙКИ» - публіцистичний нарис про історію сіл Прохорівка та Сушки Канівського району Черкаської області; Видавництво «КАНІВСЬКА ПРЕС-ГРУПА», м.Канів, 2008 рік, 158 сторінок, ілюстрації.
____________________________
Прохорівка і Cушки в середині ХХ століття: час розквіту й економічного піднесення
...У 1955 році місцевий колгосп ім.Шевченка став мільйонером, одержавши грошовий прибуток від рослинництва в сумі 1 млн. 16 тис. 254 крб. Також з року в рік збільшувалося поголів’я тварин, підвищувалася їх продуктивність. Так, у 1954 році в колгоспі було всього 102 корови, 347 голів свиней, 130 овець, а також 1293 голови птиці. В 1955 році ВРХ налічувалося 390 голів, в тому числі корів – 118. Крім того було 409 свиней, 170 овець, птиці налічувалося 2005 голів. В 1956 році поголів’я ВРХ зросло до 480 голів, з них корів - 141 голова. Свиней налічувалося 560, овець – 190 голів. У 1959 році колгосп «Комуніст» та колгосп імені Шевченка (с. Прохорівка) були об’єднані в один колгосп імені Шевченка. На 1965 рік за колгоспом було закріплено 3541 га землі, з яких 2698 га орної. В розпорядженні колгоспу було 18 тракторів, 5 зернових комбайнів, 4 кукурудзозбиральних, 2 силосних та 2 бурякозбиральних комбайни, 15 вантажних автомашин, 1 легкова. Колгосп мав своїх спеціалістів з відповідною освітою: агронома, зоотехніка, ветфельдшера, електриків, механізаторів.
Виросло нове покоління передовиків. Це доярки Оксана Литовченко, Ніна Гаркава, Олександр Мерега, Лідія Чуйченко, Ганна Воропай з дочкою Валентиною, дояр Іван Бабич, механізатор Микола Вовкостріл. Продовжували трудитися передова пташниця району Наталія Булах, Марія Хлісан, яка, перейшовши в буряківничу ланку Марії Масько, продовжувала показувати приклад у праці. Невтомно трудилися ветерани колгоспу Михайло Якович Зінченко, Федір Павлович Хижняк, Іван Андрійович Шкарупа та інші.
Безперервно зростала продуктивність тваринництва. Зокрема, надій молока на одну фуражну корову становив: 1953 р. - 980 кг, 1954 р. - 1250 кг, 1955 р. - 1700 кг, 1956 р. - 1800 кг, а на 1957 рік колгосп взяв зобов’язання надоїти по 2000 кг на кожну фуражну корову.
____________________________
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
З року в рік зростало виробництво сільськогосподарської продукції на кожні 100 га сільгоспугідь. У 1954р. на кожні 100 га було одержано: молока – 54 ц, м’яса - 9 ц, яєць – 1940 шт. У 1955 р. одержано: молока - 84,3 ц, м’яса - 12 ц, яєць - 2765 шт. У 1956 р. одержано: молока – 123 ц, м’яса - 15,2 ц. На 1957 р. колгосп взяв зобов’язання одержати на кожні 100 га сільгоспугідь: молока – 170 ц, м’яса – 35 ц, в т.ч. свинини - 23 ц.
За дев’ять місяців 1957 р. на 100 га сільгоспугідь було вироблено таку кількість тваринницької продукції: молока - 140,3 ц, м’яса - 20,5 ц, в тому числі свинини - 19,8 ц. Середній добовий надій молока по валу на 7 жовтня 1957 р. становив 726,5 кг. В цей же день середній добовий надій на одну фуражну корову становив 5,6 кг. Найкращі показники мала доярка Марія Федорівна Голубнича, яка за дев’ять місяців 1957 р. надоїла по 2300 кг молока на кожну корову. В колгоспі розвивалося і бджільництво. Кількість бджолосімей перевищила довоєнний рівень на 50, а в 50-х роках пасіка зросла на 200 бджолосімей. Отже, у післявоєнний період з року в рік покращувався рівень життя прохорівських колгоспників, багатшав колгосп ім.Шевченка. Статистичні дані, які використав автор, були в свій час зібрані вчителькою Прохорівської середньої школи Носак С.Д.
Окремої уваги заслуговує передовик виробництва тодішнього прохорівського колгоспу ім.Шевченка Марія Федорівна Голубнича.
Ще в 1939 році правління прохорівського колгоспу направило Марію до Гельмязівської МТС на курси трактористок. Після закінчення навчання вона була призначена заправницею, а згодом довірили молодій тру-дівниці трактор «Універсал». Раділа дівчина, погожими ранками прямуючи в поле, де степовий вітер гойдав налите зерном колосся пшениці. Аж до виднокраю розлягалися колгоспні лани...
А потім настало 22 червня 1941 року… Звістка про розбійницький напад фашистів на нашу країну застала Марію Голубничу на подвір’ї машинно-тракторної станції. Цей день запам’ятався їй на все життя. Навіть тепер, через багато років, при згадці про нього на душу лягає важкий холод. Мовчазні, рішучі сходилися на мітинг трактористи, комбайнери, слюсарі, шофери. У єдиному пориві люди прагнули негайно йти на захист Батьківщини. Ті, що залишалися, працювали з потрійною енергією. Тепер Марія майже не бувала вдома, хоча дуже кортіло побачитися, поговорити з меншими сестричками, та й за долю батьків турбувалася. Коли фронт наблизився до Дніпра, з подвір’я МТС на схід вирушила колона машин. Одну з них вела Марія Голубнича. Не доїжджаючи до Сули, почули вже попереду гарматний грім.
— Повертайте назад, - сказав їм командир на переправі.— Попереду німці.
Темної ночі повернулася Марія на своєму «Універсалі» додому. Далеко об`їхавши село, спрямувала машину по лісовій дорозі. Тут, у придніпровських болотах, вона й заховала трактор. А коли прийшло визволення, витягли машину з болота. Марія своїми руками давала їй лад. І невдовзі знову весело загуркотів двигун «Універсала». На ньому й працювала трактористка ще не один рік. Про її трудове завзяття свідчать численні грамоти, подяки. В соціалістичному змаганні механізаторів Гельмязівської МТС Марія Голубнича завжди відзначалася наполегливістю, невтомним пошуком більш ефективних методів використання техніки. Вона вчилась у таких майстрів хліборобської справи, як Паша Ангеліна, Паша Ковардак, Варя Бахолдіна та багатьох інших трудівниць, чиї імена були відомі всьому СРСР.
— Мене ніколи не покидало почуття гордості за мою професію, — із задумою говорила Марія Федорівна. — Але обставини склалися так, що я мусила залишити трактор у 1953 році.
Перейшла М.Ф.Голубнича працювати на птахоферму, згодом стала дояркою, завідуючою свинофермою. Згадувала Марія Федорівна і рік 1957-й:
— Тоді прийняли мене до лав Комуністичної партії.
Партійна організація колгоспу доручала їй відповідальні ділянки роботи, і комуністка М.Ф.Голубнича завжди виправдовувала довір’я. У 1963 році Марії Федорівні присвоїли звання «Майстер — золоті руки». Однією з перших нагородили її у 1970 році ювілейною Ленінською медаллю.
— Ми пишаємося цією трудівницею, - казала в свій час голова виконкому Прохорівської сільської Ради депутатів трудящих Олександра Пантелеймонівна Кравченко.
Часто заходив до оселі М.Ф.Голубничої сільський листоноша. Приносив журнали, газети, а ще — листи. Листи з будови століття, як тоді її називали, — Байкало-Амурської магістралі, — від брата Василя, з Магаданської області писала сестра Катерина, із Сахаліну — Ніна, з Донецької області — Мотря, із Запоріжжя — Тетяна… А Ольга жила поруч, у Келеберді, дояркою працювала на фермі. І в кожному листі не тільки розповіді про свої справи, а й щира дяка за те, що прищепила їм, молодшим, любов до праці. (П. Семенченко «Комуністка», газета «Дніпрова Зірка» від 25.01.1977 р., №11).
У нашому селі проживала народна поетеса і співачка Марфа Рома-нівна Брайко (1897–1972). Вона народилася в сім’ї бідаря з с.Келеберди Канівського району. Змалку виявила потяг до науки, однак змогла закінчити лише церковно-приходську школу. Через нестатки пішла в найми. Але і в безпросвітне Марфине життя пробивалися світлі промінці. Вона знаходила хвилини, аби почитати Т.Г.Шевченка. Траплялися вечори, коли вона з подругами співала про хороброго Хмеля, про чумака-неборака, про бідну вдову. Відтоді дівчина назавжди подружилася з піснею. У ту пору ще більше розгоряється в ній пристрасть до книги. Марфа наймається в Каневі до міських багатіїв у няньки, домашні робітниці. Потай навідує бібліотеку. Біля підсліпуватого каганця зачитується до півночі...
____________________________
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
Тільки в радянські часи життя Марфи Романівни стало світлим і щасливим. А народна пісня стає її надійною супутницею. Уже в передвоєнний час наша землячка часто виступає як талановита виконавиця народних пісень у клубах і будинках культури. Багатим і різноманітним був її репертуар. У її виконанні пісні оживають, стають поетичнішими. Слава Брайко виходить за межі району, області. В Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР записують десятки народних пісень у виконанні М.Р.Брайко, серед них багато маловідомих. Більшість їх створено на співучій Черкащині. У передвоєнні роки Марія Брайко (так вона підписує свої вірші) займається поетично-етнографічними описами Шевченкового краю, поетизуючи чарівну природу Подніпров’я, героїку битв за владу Рад, трудову звитягу земляків. Під час війни М.Брайко працює в Куйбишевській області інспектором по заготівлях. У 1944-у повертається в Келеберду, трудиться в колгоспі.
У 1946 році талановиту співачку запрошують в Український державний народний хор. Вісім років чарує людей своїм співом М.Р.Брайко, виступаючи на сценах Києва, Москви, міст союзних республік і соціалістичних країн. Вона не тільки співає, а й пише. Її твори - то схвильована оповідь про радість нового життя, ентузіазм і торжество вільної праці. Серце поетеси сповнювала гордість за героїв колгоспних ланів, вона славить подвиг матері-партизанки. У «Пісні про возз`єднання» поетеса оспівала одвічну дружбу російського та українського народів. Вірші її пройняті палкою любов`ю до Батьківщини.
У 1954 році наша землячка виходить на заслужений відпочинок, живе спочатку в рідній Келеберді, а потім досить тривалий час — у Прохорівці. В останні роки життя вона проживала в селі Бортничах.
Марфа Романівна Брайко постійно збирала усну народну творчість у придніпровських селах, писала вірші та пісні, які друкувала в газетах, у журналі «Україна», збірниках Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. (І. Сорокопуд «Народна співачка і поетеса», газета «Черкаська правда» від 19 березня 1976 р.).
У 50-60 роки уміли наші односельці Й добре відпочивати. Серед усіх виділявся своїм талантом Павло Іванович Кикоть. Він не закінчував консерваторії, але добре вмів грати на різних інструментах. Той дар передався йому від батька Івана Митрофановича. Свій талант Павло Іванович щедро дарував односельцям, граючи на весіллях, іменинах, вечорами на вулиці. І всюди його супроводжували щирі шанувальники - хлопці та дівчата. Якось зустрів Павла завідуючий сільським клубом і запропонував: «Приходь до нас! Будемо концерти влаштовувати, вечори відпочинку». Павло погодився. Почав відвідувати гуртки художньої самодіяльності. Згодом Павла послали на курси баяністів. Повернувшись із курсів, Павло Кикоть став душею самодіяльного колективу, його художнім керівником. Від села до села покотилася слава про сушківських культармійців. Скрізь вони були бажаними гостями, всюди їм щедро аплодували.
А ще краще справи пішли, коли клубну роботу очолила випускниця Канівського училища культури комсомолка Антоніна Бублик. Оточила молодь ініціативного ватажка. Разом створили хоровий, драматичний, танцювальний та інші гуртки. Регулярно почали збиратися на репетиції. Активними учасниками художньої самодіяльності були Поліна Ухо, Лідія Гаркава (Макаренко), яка ще школяркою виступала на сцені. У клубних гуртках можна було побачити і доярку Ніну Ціпачевську, тракториста Антона Руденка, будівельника Павла Макаренка, бібліотекаря Анастасію Малашенко та інших. Приїжджаючи в рідне село на канікули, у відпустки, студенти і молоді робітники охоче брали участь у клубній роботі. Це колишні сушківські гуртківці Галина Костюк, Ольга Мельник, Олександра Коваленко, Оксана Мельник, Ольга Медуха. А сестри Людмила і Марія Кикоть назавжди пов’язали свою долю з мистецтвом. Людмила співала в Черкаському народному хорі, а Марія працювала методистом Кам’янського районного будинку культури.
До Сушківського клубу охоче ходили діти, молодь. Вони могли взяти участь у змаганнях із шахів, більярду, доміно. Були гуртки для співаків, танцюристів, читців-декламаторів, прихильників драматургії. Заняття проводили досвідчені керівники П.І.Кикоть та А.П.Бублик. Щосуботи організовувалися вечори відпочинку — з музикою, танцями. Регулярно проводилися тематичні вечори, вечорниці, вогники, вечори трудової слави. Культармійці влаштовували в клубі комсомольські весілля, урочисті проводи в армію, іменини кращих трудівників села. Люди щиро дякували культармійцям за старання, а правління колгоспу «Росія» всіляко заохочувало ентузіастів. У 1967 році колгосп закупив інструменти для духового оркестру, а в 1968 році — костюми учасникам художньої самодіяльності. І гримів духовий оркестр на всіх сільських торжествах.
У Прохорівці народився, деякий час жив, помер і похований видатний лінгвіст, доктор філологічних наук, професор Шаровольський Василь Іванович (1876-1954). Він працював у Київському національному державному університеті. Добре знали наше село М.Рильський, П.Тичина, Л.Вишеславський та інші тодішні видатні діячі української літератури. Зокрема, влітку 1963 року в селі гостював і зустрічався з нашими односельцями Ю.Мокрієв. Був влаштований літературний вечір. Письменник розповів про свою творчість, читав твори, подарував бібліотеці, школі, багатьом любителям художньої літератури свої книги з автографом.
У місцевій школі за ініціативи її директора І.П.Козиного до 150-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка відкрито музей-кімнату Кобзаря. Громадським директором музею-кімнати працювала вчителька Софія Петрівна Яковенко. Також було відкрито музей-кімнату Т.Г. Шевченка і в будинку відпочинку «Прохорівка». В оформленні експозицій допомогли працівники Канівського музею-заповідника Шевченка, що на Чернечій горі.
У ці ж роки Прохорівку прославляли й інші, не менш відомі й талановиті люди: Гордєєв Вадим Миколайович — кандидат технічних наук (м.Київ); Даценко Іван Констянтинович — кандидат технічних наук (м.Київ); Горпинченко Мотря Махтеївна — кандидат біологічних наук (м.Черкаси); Яценко Світлана Гаврилівна — передова доярка колгоспу ім.Шевченка; Гура Борис Васильович — передовий механізатор колгоспу ім.Шевченка; Голубнича Марія Федорівна – «Майстер Золоті Руки», зав. МТФ колгоспу ім.Шевченка.
...Ще в перші післявоєнні роки директором прохорівського клубу був Негрей Олександр Васильович, а з 1950 р., за спогадами старожилів, новим керівником сільського клубу став його брат Негрей Василь Васильович – молодий, ініціативний, недавній фронтовик. Завдяки йому культурне життя на селі завирувало з новою силою. Всі клубні заходи збирали силу-силенну людей. Бувало таке, що клуб не міг умістити всіх бажаючих подивитися концерт чи виставу, підготовлені силами аматорів сцени.
При клубі діяли різноманітні гуртки, але особливо популярним був драматичний. Вистави, поставлені силами гуртківців, із задоволенням переглядали не лише прохорівці, а й жителі навколишніх сіл. Василь Васильович Негрей був ще й головою первинної організації Товариства охорони пам’ятників історії та культури. Так, краєзнавці села зібрали і впорядкували матеріали про історію рідного краю, про перебування в Прохорівці великого російського полководця О.В.Суворова, героя Вітчизняної війни 1812 року генерала Д.П.Неверовського, вченого, філософа, історика М.О.Максимовича, Т.Г. Шевченка і М.В. Гоголя, про видатного вченого-грунтознавця, який не раз відвідував село, В.В.Докучаєва. Як історик-спеціаліст, велику допомогу надав і вміло керував пошуковою і дослідницькою роботою вчитель історії Прохорівської школи Василь Євдокимович Загорулько. Члени Товариства охорони пам’яток історії та культури записали спогади своїх односельців про участь прохорівців у трьох російських революціях, про події в селі у дні Жовтневого перевороту. Цікаві відомості були зібрані про перебування у 1905 році на пристані Прохорівка Г.І.Петровського, про земляків з броненосця «Потьомкін» Оврама Іванька та Іллю Довганя – першого голову Прохорівського волосного ревкому, а також про члена ревкому, згодом відомого письменника С.Д.Скляренка.
Чимало цінних матеріалів зібрано про події Великої Вітчизняної війни. З архіву Радянської Армії стали відомими військові частини і прізвища їх командирів, які визволяли Прохорівку у вересні 1943 року. Це - полковник М.М.Івановський - командир 206-ї стрілецької дивізії, майор М.А.Семенихін, старший лейтенант О.М.Кукукін. Було налагоджено зв’язки з рідними і близькими Героя Радянського Союзу Івана Олександровича Усілова, який геройськи загинув при захопленні та обороні плацдарму в районі с.Пекарів і був похований у сусідньому селі Сушки. Слідопити встановили імена солдатів, котрі полягли смертю хоробрих, захищаючи село від фашистів у 1941 році. Вони ж налагодили листування з рідними героїв. Юні краєзнавці дбайливо доглядали всі пам’ятники історії та культури на території села, зокрема, першому голові Прохорівського волосного ревкому І.Т.Довганю, військовому комісару І.Є.Вакулі, учасникам Великої Вітчизняної війни, які загинули в боях за визволення села і форсування Дніпра, будинок М.О.Максимовича, дуб Т.Г.Шевченка, сосну М.В.Гоголя. При будинку відпочинку «Прохорівка» було відкрито крає-знавчий музей. Активісти первинної організації Товариства подарували йому чимало зібраних матеріалів. (І. Приходько, «Славна історія села», газета «Черкаська правда» від 8.12.1977 р., №285).
Учителі, учні та громадськість села створили при школі кімнату революційної, бойової і трудової слави. 1964 року в будинку М.О.Максимовича відкрито літературно-меморіальний музей, в експозиції якого була представлена наукова спадщина вченого - близько 400 праць. Музей відтворював чимало цікавих фактів з життя вченого. У музеї експонувалися репродукції портретів подружжя Максимовичів, матеріали про арешт Т.Г.Шевченка у липні 1859 року в Прохорівці. На шевченківську тематику були виконані і тут зберігались ряд картин - «Садок вишневий коло хати» М.П.Глущенка, «Слово Тараса» Р.В.Баришникова та інші. Окремий розділ у музеї було присвячено уродженцю села, відомому українському радянському письменникові С.Д.Скляренку.
Медичне обслуговування у Прохорівці здійснювала у ті часи дільнична лікарня на 25 ліжок з рентгенологічним і фізіотерапевтичним кабінетами. Лікарняний стаціонар мав три відділення: акушерське, терапевтичне і відділення фтизіатрії (цілюще, настояне сосновими фітонцидами та запашними луговими травами прохорівське повітря давало змогу з успіхом лікувати таку небезпечну хворобу, як туберкульоз). За сумлінну роботу працівникам лікарні було присвоєно почесне звання колективу комуністичної праці.
Ветеринарну лікарню, яку понад 30 років очолювала З.М.Сулічич, було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Як уже повідомлялося вище, ще 1950 року дві прохорівські артілі – ім.Чапаєва та «Новий шлях» об`єдналися в одну - ім.Шевченка. Після утворення Черкаської області, згідно з Указом Президії Верховної Ради України села Гельмязівського району Полтавської області Ліпляве, Озерище, Келеберда, Прохорівка та Сушки були адміністративно підпорядковані Черкаській області. 1963 року Гельмязівський район було ліквідовано і вищезазначені села відійшли до Канівського району. На виконання рішення про зростання товарності сільськогосподарського виробництва проводилася політика укрупнення колгоспів.
У 1959 році колгосп імені Шевченка та сушківський колгосп «Комуніст» були об`єднані в єдине господарство, яке спочатку зберігало ім`я великого Кобзаря, а з 1966 року стало носити назву «Росія». Земельні угіддя цього укрупненого колгоспу становили понад 4300 га, з них 2700 га — орної землі. Господарство спеціалізувалося на вирощуванні зернових культур, водночас добре розвивалося і м`ясо-молочне тваринництво, свинарство, вівчарство. Повніше стала використовуватися техніка, створювалися кращі умови для підвищення врожайності зернових та продуктивності тваринництва. Звичайно, були і свої передовики виробництва, які своєю сумлінною працею прославляли прохорівську землю. Це Трунов Григорій, Ілінков Василь, Гура Борис, Голубнича Марія, Отрішко Павло.
Особливого розквіту набуло об`єднане господарство, коли на посаду голови правління було обрано Василя Яковича Бакума. Вимогливий і суворий, розумний і далекоглядний, водночас щирий і не злопам`ятний, добрий душею, завжди вислухає і по можливості допоможе - таким назавжди запам`ятали люди свого голову. І ця вдячна пам`ять збережеться назавжди в серцях прохорівців і жителів сусіднього села Сушки.
Село справді при ньому ожило, розквітло. Як свідчать спогади односельців та конкретні історичні джерела, він був не лише талановитим організатором сільгоспвиробництва, а й прислухався до людей, був завжди «в курсі» їх потреб. При його безпосередній підтримці й допомозі у Прохорівці та Сушках розгорнувся справжній будівельний бум.
Протягом 1966-1970 років в обох селах було споруджено близько 150 житлових будинків - гарних, добротних, як на ті часи, - на 2-3 кімнати, вкритих залізом чи шифером. Для цього голова колгоспу налагодив тісні зв`язки з Черкаським заводом бетонних виробів тресту «Черкаспромбуд». Крім допомоги у житловому будівництві, вони збудували широкогабаритний типовий корівник на 200 голів. У 1969-1970 р.р. було виділено будівельних матеріалів на суму понад 9,5 тис. крб.
Крім цього, було зведено 12 цегляних тваринницьких приміщень, типовий пташник на 8 тис. курок-несучок, майстерню для ремонту сільськогосподарської техніки. Не забував голова і про поповнення машино-тракторного парку господарства. У 1970 році на ланах колгоспу працювали 21 трактор, 11 різних комбайнів, 21 автомашина. («Історія міст і сіл України. Черкаська область», К., 1975, стор. 342-343). Скільки здоров`я, нервів, часу коштували Василю Яковичу ці досягнення, скільки порогів різних інстанцій довелося оббити, - мабуть, одному Богу відомо.
Не забував керівник і про людей. Стало доброю традицією проводити вечори трудової слави, вшановувати передовиків соціалістичного змагання, святкувати іменини хліборобів в урочистій обстановці, всім селом. В історії збереглися свідчення про один з таких заходів, що відбувся у листопаді 1965 року. Це був урочистий вечір, присвячений кращому ветеранові колгоспної праці с.Прохорівка Г.А.Трунову. На той час уже 30 років Григорій Афанасійович сумлінно працював у тракторній бригаді й увесь час він був одним із кращих механізаторів артілі ім.Шевченка.
Привітати тракториста з 52-річчям прийшли друзі по роботі, представники місцевих підприємств і організацій, багато жителів села. На заквітчаній сцені – портрет ювіляра з поздоровчим написом, а над сценою лозунг: «Слава людям працьовитим!»
Двадцята година. Секретар парторганізації колгоспу Андрій Гаврилович Бублик відкриває вечір. Він щиро вітає Григорія Афанасійовича з днем народження, бажає йому нових успіхів на благо рідної Вітчизни. Потім ювіляра з днем народження поздоровляють голова сільради Олександра Пантелеймонівна Кравченко, бригадир тракторної бригади Петро Данилович Макій, учителька місцевої школи Ганна Іванівна Стецюк. У святковому українському вбранні на сцену виходять дівчата. На вишитому рушнику вони несуть хліб-сіль, їх обличчя усміхнені, радісні. Вони примовляють:
«Розцвітай, наш край, рідний край,
Роди нам, земле, рясний урожай!…».
Одна з дівчат, секретар комсомольської організації Соня Педченко (нині - пенсіонерка, ветеран праці, колишня завідуюча поштовим відділенням с.Прохорівка Хміль Софія Юхимівна), звертається до ювіляра:
— Дозвольте, Григорію Афанасійовичу, сердечно подякувати вам за чесну, сумлінну працю, за те, що вчасно і старанно урожай збирали, що в змаганні передовиком стали і нашу артіль своєю працею прославляли.
З цими словами дівчата передають хліб-сіль голові правління колгоспу В.Я. Бакуму, а він урочисто вручає його ювіляру. Тепло привітавши тракториста з днем народження, голова правління підносить Григорію Афанасійовичу подарунок — радіолу «Латвія».
– За чесну працю від рідної артілі, - сказав Василь Якович.
Ювіляр від усієї душі подякував партійній організації і правлінню колгоспу за виявлену честь. А потім з клубу ще довго линула музика і веселі пісні. Село святкувало ювілей свого трудівника. («Село шанує тракториста», газета «Дніпрова Зірка» від 5.12.1965 р.).
Це лише один з багатьох прикладів вшанування людей праці. Відчуваючи таку турботу про себе, бачачи таку оцінку своєї праці, люди прагнули до нових звершень. Таким методам управління і стимулювання людей до продуктивної праці не завадило б повчитися і багатьом сьогоднішнім керівникам закладів, організацій та установ.
Розгорнувши соціалістичне змагання за гідну зустріч 50-х роковин Жовтневої революції та 100-річчя від дня народження В.І.Леніна, колгоспники досягли нових успіхів. На кінець восьмої п’ятирічки (1966-1970) в артілі налічувалося 429 корів, 434 свиней, 495 овець. Середній урожай зернових з гектара становив 21,9 ц, цукрових буряків – 252 ц. На трудодень колгоспникам було видано по 3 крб. грішми, понад 2 кг зерна. Була проведена комплексна механізація виробництва, зросла культура землеробства. І вже 1971 року прохорівці зібрали добрий урожай зернових — по 26,3 центнера з гектара, у тому числі пшениці — по 33 центнери, цукрових буряків — по 374 центнери з гектара.
Сумлінно в ті роки трудився дояр із с.Сушки Іван Іванович Бабич. За успіхи, здобуті у Всесоюзному соціалістичному змаганні тваринників, його було нагороджено орденом «Знак Пошани». Він неодноразово нагороджувався перехідним вимпелом і кубком імені знаної доярки Валентини Миколаївни Левчик, за який тоді змагалися кращі доярки і дояри району. Не раз добросовісного і старанного працівника нагороджували цінними подарунками, грошовими преміями, путівками в санаторії та будинки відпочинку. Добре працювала і тракторна бригада, яку тоді очолював Борис Іванович Очеретній. Самовіддано трудилися і перевиконували норми виробітку Микола Олисеєнко, Олександр Ісакаєв, Тимофій Панасюк, Михайло Литовченко, Леонід Статкевич. Переможцям у соціалістичному змаганні на польових роботах вручалися тоді перехідні червоні вимпели, премії. У цей же час ударно трудилися і вчителі та техперсонал Сушківської 8-річної школи на чолі з директором Іваном Степановичем Куликом, який, проявивши велику наполегливість і енергію, зумів добитися виділення коштів із позапланових лімітів районного відділу народної освіти та районної ради народних депутатів трудящих в сумі близько 50 тисяч карбованців. На ці кошти власними силами було здійснено будівництво першої черги нового приміщення школи. Приміщення було здане в експлуатацію 1973 року.
Були, звичайно, і негативні сторони в житті села. Ще на початку 60-х років ХХ століття під приводом боротьби з церковною ідеологією було закрито прохорівську церкву, приміщення якої незабаром було перепрофільоване під сільський клуб. Віруючі, на жаль, втратили змогу відправляти релігійні обряди. Під час святкування Великодня дітям стали забороняти відвідувати сільський цвинтар і збирати «дари Божі». Було суворо заборонено відзначати будь-які релігійні свята, а хто з комуністів ризикнув похрестити дітей у церкві чи вдома, той ризикував втратити партквиток і роботу. Приміщення церкви стало занепадати, бо на його ремонт влада виділяла мало коштів. Та й це було ще півбіди...
____________________________
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
Як відомо, у політиці комуністичної партії тоді з’явилась ще одна негативна риса - поділ сільських населених пунктів на «перспективні» і «неперспективні». Прохорівка, село з героїчним минулим, із славною історією, село, яке було відомим на всю Україну, та, мабуть, і на весь світ, потрапило, на превеликий жаль, саме до розряду «неперспективних». А як інакше розцінити той факт, що зробила тодішня районна і обласна влада з місцевою школою? За спогадами очевидців-старожилів села, до 1959 року місцева школа була ще середньою, здійснивши того року останній випуск десятикласників. У наступні роки в селі функціонувала вже восьмирічка.
У 1967 році в Прохорівській восьмирічній школі навчалося 200 дітей, працювало 12 вчителів. До початку 70-х років ХХ століття середню осві-ту в селі здобули понад 700 осіб, вищу - 250. У Прохорівці народився, вчився, а потім працював у Київському автошляховому інституті Іван Констянтинович Доценко, який за успіхи у навчанні і вихованні студентів у 1961 році був нагороджений орденом «Знак Пошани».
У цей же час у селі активно діяла первинна організація Товариства «Знання», у складі якого нараховувалося 34 лектори, які в 1967 році прочитали для населення 346 лекцій.
Своє дозвілля жителі Прохорівки проводили у місцевому клубі, що розміщувався у приміщенні церкви. Там працювали гуртки художньої самодіяльності: драматичний, хоровий, танцювальний. Особливою повагою у мешканців села користувався хоровий колектив - неодноразовий учасник районних і обласних фестивалів. У 1967 р. він одержав диплом першого ступеня Канівського райвиконкому, як переможець конкурсу хорових колективів районного фестивалю самодіяльного мистецтва. У клубі регулярно демонструвалися кінофільми, проводилися лекції на різні теми, вечори трудової слави, відзначалися дні новатора, вечори відпочинку. Село жило енергійним життям. Свого часу колгосп «Росія» славився умільцями з вирощування цукрових буряків за новими технологіями. Механізована ланка, яку очолював Василь Бакумець, в окремі роки збирала близько 400 ц солодких коренів з гектара!
Але ось 1969 року господарство від цукрових буряків отримало близько 15 тисяч карбованців збитків. Тут стали ігнорувати новий метод вирощування цукристих. І наслідки не забарилися. Гектар дав лише 204 ц коренів. Цього не вистачило, щоб виконати планове завдання по здачі цінної сировини державі. Колгосп зазнав збитків і від овочівництва, хоча розраховували мати не менше 2 тисяч карбованців чистого прибутку. Жінкам на чолі з бригадиром Г.Ф.Цибулею доводилося всі роботи на своєму полі виконувати вручну. Коли наставала пора орати площі, готувати їх до засіву, правління виділяло лише пару коней замість того, щоб дати трактор. Понад 2 тисячі карбованців збитків дала картопля. Садили її дідівським способом, під плуг. Коли ж настав час обробляти міжряддя, колгоспниці взялися за сапки, бо ніяких механізмів тут не можна було застосувати. Недостатньо використовувалися луки і пасовища, яких у господарстві на той час було близько 900 га.
Усе-таки були в цього часу негативні сторони: уже з 1959 року, як зазначалося вище, середня школа була реорганізована у восьмирічку. Та й це, як виявилося пізніше, не було остаточним вердиктом. У 1971 році восьмирічку було реорганізовано в початкову школу. Учні старшого віку були змушені йти навчатися хто в Сушки, у місцеву восьмирічку, хто в Келеберду, а то й у Ліпляве чи навіть Канів, аби здобути заодно і середню освіту. Початкова школа проіснувала до 1974 року, а потім її було закрито. Цим самим по селу, по його людях було завдано соціального удару, від якого Прохорівка не може опам’ятатися і по сьогодні: багато молодих сімей, не бачачи перспективи для своїх дітей, а, значить, і для себе, у пошуках кращих умов життя, навчання та відпочинку починають покидати село.
У Прохорівці все більше стало жити старих одиноких людей, і з часом з’явилися хати-пустки, які з кожним роком все більше стали заселяти приїжджі дачники. Так було покладено початок перетворенню села на дачне поселення, яким, по суті, і є сьогодні Прохорівка. І хоча протягом дев’ятої п’ятирічки (1971-1975) в селі було зведено простору й ошатну споруду, в якій розмістились продовольчий і промтоварний магазини, негативну тенденцію щодо зменшення його жителів, на жаль, не було подолано.
Іншою причиною занепаду села можна назвати й те, що в результаті будівництва Канівської ГЕС Прохорівка опинилася значно нижче рівня води в водосховищі гідроелектростанції, тому у разі прориву греблі водосховища (боронь Боже!) вона за 30-40 хвилин може опинитися під товщею води у 6-7 метрів. За іншими даними, село могло опинитися в зоні підтоплення водосховищем Кременчуцької ГЕС. Тому деякий час у селі, як і в сусідніх Сушках, було заборонено житлове будівництво. Це теж не сприяло дальшому розвитку села.
Але люди жили і працювали. Голубнича Марія Федорівна очолила свиноферму колгоспу «Росія» і за свою добросовісну працю одержала звання «Майстер Золоті Руки». Виросло нове покоління ударників праці. В числі кращих працівників колгоспу «Росія» були Олисеєнко Микола Олексійович, Сокальський Віктор Петрович, механізатори тракторної бригади, доярка Бублик Анастасія Денисівна, бригадир тракторної бригади Очеретній Борис Іванович, їздові-фуражири тваринницької ферми Михайлик Олександр Степанович, Бублик Борис Михайлович. Не раз вони виходили переможцями соціалістичного змагання та одержували звання ударників комуністичної праці.
У ці ж роки прославився своєю добросовісною працею і прохорівець Микола Тукаленко, механізатор і комбайнер колгоспу «Росія». Він добре знав свою справу. Щоразу, коли готувався до жнив, щиро вболівав, аби техніка, яка йому була доручена, не підводила в роботі, завжди приділяв велику увагу технічному догляду за комбайном. І це давало свої результати. Два роки підряд (1974-1975) М.Тукаленко віджнивував без ремонту. Напередодні жнив 1976 року комбайнер взяв зобов`язання зібрати своїм комбайном врожай з площі не менш як 300 га і при тому забезпечити високу якість робіт. Він змагався з іншим передовиком-механізатором і комбайнером Віктором Сокальським.
Іншим передовиком колгоспного виробництва тих років був комуніст Микола Олефір. Тоді він працював газозварником у колгоспній тракторній бригаді. Мав великий життєвий і виробничий досвід. Якщо брався за якусь справу, то обов’язково доводив її до кінця. Оперативно відгукувався Микола Федорович на замовлення механізаторів виїхати в поле для ліквідації несправності в техніці. Коли було потрібно, то й після роботи залишався для ремонту машин чи агрегатів. Цим самим він показував добрий приклад для наслідування. Встигав Микола Федорович і вдома порядкувати господарство, і сімейні справи залагоджувати, а у вільний час, хоч як його було мало, любив посидіти з вудкою біля ставка. Сум-лінно виконував М.Ф.Олефір і своє партійне доручення агітатора, уміло роз’яснюючи серед механізаторів матеріали партійних з’їздів, постанови партії та уряду. Його бесіди з людьми відзначалися дохідливістю і переконливістю. (Газета «Дніпрова Зірка» від 15.06.1976 р., №71, публікації «Слово комбайнера» та «Наставник, агітатор»).
____________________________
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
Життя продовжувалося. І, як свідчать газетні статті тих часів, складалося воно для селян Прохорівки досить непогано. Послуги трудящим надавали два продовольчі, промтоварний, господарський магазини, пекарня, відділення зв’язку. Продовжували повнитися голосами відпочиваючих будинок відпочинку «Прохорівка», турбази «Сонячна», «Комсомольська»
|
Головна
