ВІСТІ З ФРОНТУ >>>>>

За кілька сотень кілометрів від Канева на сході України другий рік поспіль триває війна. Переважна більшість канівців не відчуває її грізного подиху, місто живе своїм звичним життям. А в сім'ях тих канівців, які відправились виконувати свій громадянський обов'язок, кожний ранок починається з телефонних дзвінків на схід, з однією метою - почути рідний голос і дізнатися, як минула ніч на фронті. "Дніпрова Зірка" тримає зв'язок із земляками, що стали на захист України. Солдатським будням присвячено черговий випуск рубрики "Вісті з фронту"

Ваша підтримка нам дуже потрібна

Канівець Олег Бойченко, боєць 92 ОМБР, проходить службу в Луганській області поблизу м. Щастя. До мобілізації працював у Каневі, в магазині будівельних матеріалів. В АТО він уже близько 10 місяців. Нещодавно Олег знову поїхав до частини після короткої відпустки, яку провів у Каневі з родиною. Повертаючись до м. Щастя, Олег зустрів канівців, які також несуть службу в АТО - бійця батальйону "Айдар" Євгена Іващенка та солдата Василя Погребняка. Зустріти на війні за сотні кілометрів від рідного дому земляків - це як зустріти рідних людей, такі зустрічі приносять радість і запам'ятовуються на все життя.

- Зараз у Щасті спокійно. Хоча "бухкають" тут щоночі, - розповів Олег за день до масованого обстрілу мосту в м. Щастя. - Наразі активних дій не ведемо, в основному спостерігаємо. тренуємося, відпочиваємо, слухаємо радіо, але постійно знаходимось у бойовій готовності.

Олег розповів, що для солдатів важлива підтримка і волонтерів, які допомагають військовим, і тих, хто пише і телефонує їм, аби просто поспілкуватися, підтримати.

- Не можу навіть передати, наскільки приємно, коли абсолютно чужі й незнайомі люди телефонують і цікавляться нашим солдатським буттям. До нас вже декілька разів приїздили волонтери із Сумщини. Вони привезли нам нову форму, продукти, інше необхідне. Дуже вдячний усім, хто спілкується зі мною та іншими солдатами в соціальних мережах і по телефону - ваша підтримка нам дуже потрібна, вона надихає, під-німає настрій, - говорить Олег.

Своїм любим канівцям передаю величезний привіт

Заступник начальника Канівського комунального підприємства "Водо-каналізаційне господарство" Михайло Кулєшов відправився на фронт близько двох тижнів тому. Він приєднався до бійців добровольчого батальйону "Донбас", в якому займатиметься повітряною розвідкою. Наразі він із бійцями "Донбасу" знаходиться на базі батальйону за25 км від с. Широкіне Донецької області.

- Я задоволений можливістю приєднатися до бійців добровольчого батальйону "Донбас", справжніх патріотів нашої країни. Тут усіх об'єднує спільна мета - захистити Україну від агресора, - розповідає Михайло Кулєшов. - Коли я збирався їхати на схід, частина моїх зна-йомих у Каневі дивувалися й не розуміли моїх намірів. Вони говорили, що це не наша війна, що це війна олігархів, у якій я стану лише "гарматним м'ясом", що в тому, що я збираюсь робити, нема ніякого сенсу. Перебуваючи в зоні АТО, я остаточно переконався в тому, що це війна не олігархів, а двох держав - України і Росії. В Широкіному я мав можливість побачити ворога власними очима в бінокль - проти нас воюють осетини й чеченці. Хто ці люди? Звідки вони на нашій землі? Я тут не для того, щоб захищати інтереси олігархів, а для того, аби зупинити агресора й захистити укра-їнську територію. Звісно, олігархи заробляють на цій війні, але "годують" війну не вони, а Путін.

Михайло Кулєшов розповідає, що бійці добровольчого батальйону обурюються через наказ керівництва залишити село Широкіне. Солдати не розуміють, чому вони повинні залишати українську територію, яку в свій час довелось відвойовувати в сепаратистів. Крім того, географічне розташування Широ-кіного має значну стратегічну цінність, бо знаходиться на узвишші, а це означає, що наші бійці мають змогу бачити наближення ворога з великої відстані. Завдяки цій перевазі вони вже неодноразово зупиняли ворожі диверсійні групи, які наближалися до наших позицій, знешкоджували снайперів противника. На війні, де питання життя і смерті вирішують хвилини, втрачати таку вигідну позицію, на думку солдатів, неприпустимо. Бійці не згідні з позицією керівництва і налаштовані утримувати свої рубежі.

- Як би там не було, я впевнений, що все зробив правильно. Я знаходжуся саме там, де повинен бути офіцер під час війни - серед своїх бойових побратимів, - говорить Михайло Кулєшов. - Своїм любим канівцям передаю величезний привіт!

Усі думки - про повернення додому

Боєць 30-ї окремої механізованої бригади, мельниківець Юрій Максименко мобілі-зований близько року тому. Він вже готується до демобілізації і повернення в рідні Мельники, де окрім батьків і рідних його із нетерпінням чекає дівчина Тетяна.

- Усі мої думки вже про повернення додому, - говорить Юрій Максименко. - Про службу можу розповісти небагато - поширювати інформацію нам не дозволяють із міркувань безпеки. Служу в роті забезпечення, знаходимося поблизу міста Артемівськ. Наше завдання - доставляти воду, їжу й інше необхідне хлопцям, які стоять на передовій. Завдяки волонтерам маємо і одяг, і їжу в достатній кількості, дуже вдячні всім людям, які допомагають армії. Звичайно, хочеться скоріше додому, і щоб війна закінчилась, бо найбільше солдати мріють не про сучасну зброю чи амуніцію, а про мирне небо. Зараз наші позиції постійно обстрілюють бо-йовики. Ми ж вимушені лише спостерігати за обстрілами і ховатися в окопах, бо згідно з Мінськими домовленостями ми не маємо права стріляти. І мені, і моїм бойовим побратимам багато чого не зрозуміло в цій війні. Більшість солдатів готові виконувати свій обов'язок, але хіба можна назвати захистом Вітчизни сидіння в окопах під ворожими обстрілами, не маючи дозволу стріляти у відповідь? Це робить наше перебування тут абсолютно безглуздим. Вже давно усім відомо, що сепаратисти оголошують перемир'я тоді, коли в них є необхідність у поставці зброї чи боєприпасів, після чого починаються активні обстріли наших позицій. Попри все наш бойовий дух на високому рівні, ми готові захищати Україну, а разом з нею своїх рідних і коханих. Я не шкодую, що отримав такий досвід, а з ним і вірних товаришів, яких зустрів тут у війську, - підсумовує боєць.

Микола Порожній свою нагороду -

медаль «За оборону Маріуполя» надіслав поштою синам

Голова Канівської районної федерації футболу Микола Порожній проходить службу в 17-й танковій бригаді. Мобілізований півроку тому. Нещодавно він отримав державну нагороду - медаль "За оборону Маріуполя".

- Медаль надіслав у Канів своїм синам Ігорю і Владу, - говорить Микола Порожній.

Він повідомив, що декілька днів тому його підрозділ передислокували з села Широкіне в район м. Горлівка Донецької області. Наразі солдати розміщуються і устатковуються на новому місці, облаштовують блін-дажі, окопи.

- Мороки дуже багато, - говорить Микола Порожній, - з ранку й до вечора копаємо, вигрібаємо, облаштовуємося. Воду нам підвозять, раз на тиждень приїжджає "мобільна сауна" з гарячою водою, неподалік є ставок, куди ходять купатися солдати. Із забезпеченням зараз усе добре - із харчуванням, амуніцією, соляркою і заробітною платою проблем немає.

Микола розповідає, що поки його частина базувалася в районі села Широкіне, бойовики постійно обстрілювали наші позиції. Місцеве населення, за словами Миколи, в переважній частині налаштоване негативно проти наших солдатів, навіть ціни в місцевому магазині підняли для них вдвічі.

- За родиною скучив, і за Каневом теж. Якщо видається вільна хвилина, виходжу в інтернеті на "Канівнет" і дивлюся на Канів через вебкамеру, - розповідає Микола.

На землі потрібно вирощувати хліб, а не воювати

Мельниківський сільський голова, заступник по роботі із особовим складом командира зенітно-ракетного дивізіону 30-ї окремої механізованої бригади Петро Толюпа також проходить службу в АТО. Наразі його підрозділ знаходиться неподалік міста Артемівськ. Петро Толюпа констатує - бойовики не виконують мирних домовленостей, постійно обстрілюють наші позиції.

- Мені боляче дивитися на покинуті села в зоні АТО, адже я сам народився й живу в селі. Багато земель, які можуть родити хліб, не обробляються тут через війну, - розповідає Петро Толюпа.

- Місцеві люди сприймали нас спочатку насторожено, бо до нас у цих селах вже побували бойовики, які добряче налякали місцевих. Так, наприклад, коли тутешній фермер відмо вився сплачувати сепаратистам "дань", вони спалили всю техніку, якою фермер обробляв землю.

Коли ми вперше прийшли до місцевого ставка, аби купити риби, сторож просив нас не кидати в ставок гранати. Ми познайомились, поговорили, й виявилось, що ми не такі страшні, якими нас змальовує російська пропаганда. Через декілька днів місцевий фермер, власник ставка сам приніс рибу, аби пригостити солдатів, ще й подякував нам.

На день Перемоги нас запросили в село, біля якого розташувалась наша частина, на урочистий мітинг. Опісля ми побували в місцевому дитячому інтернаті. Аби зібрати допомогу для вихованців інтернату, солдати відмовились від частини свого пайка, й ми привезли дітям масло, твердий сир, згущене молоко. Тож із місцевими стосунки складаються нормальні, людські, - говорить Петро Толюпа.

Найбільше дошкуляє солдатам, за словами офіцера Толюпи, несправедливість. 90 % солдатів, за його спостереженнями, мешканці сіл, які, не переховуючись від військкоматів, чесно проходять службу на тих ділянках, куди їх направила держава. Тоді як багато військовозобов'язаних містян різними способами уникають проходження служби.

- Харчування, одяг і взуття - все це ми отримуємо від держави згідно з нормативами. Те, чого не вистачає, допомагають придбати волонтери, - розповідає Петро Толюпа. - Так, нещодавно волонтери подарували нам легковик, аби солдати мали під рукою мобільний транспорт. Автомобіль потребував ремонту, який у польових умовах провести було неможливо. Я звернувся за допомогою до фермера з Мельників Миколи Петренка. Він не відмовив і власним коштом відремонтував двигун автомобіля. А ще він подарував мені сучасну й дуже зручну форму. Волонтери привезли нам літні берці, тактичні окуляри, - розповідає Петро Толюпа. 

Солдатські будні насичені подіями. Та навіть навчання, стрільби, робота з солдатами, нічні бойові тривоги не дають сільському голові забути про рідні Мельники. На постійному зв'язку з Петром Толюпою не тільки його рідні, а й односельці. Тож усі сільські новини йому відомі, й навіть на війні він обмірковує, яким чином вирішити проблемні питання.

- Перед моїм від'їздом зробили вуличне освітлення, якого в селі не було вже років сорок. Встановили ліхтарі, інше обладнання. Але й досі освітлення не запрацювало - я не встиг оформити необхідні документи через мобілізацію. Сподіваюсь, що мені вдасться вирішити це питання восени, коли прийду в чергову відпустку. Мельниківцям, своїм колегам сільським головам й усім, хто мене знає, передавайте від мене привіт, - підсумовує розмову Петро Толюпа.

Підготувала Марія ГЛАМАЗДІНА