МИ ПАМ’ЯТАЕМО >>>>>

90-річні фронтовики Канівщини згадують, вірять, живуть

До редакції телефоном звернулася одна з наших читачок і запитала, чи правда, що після 9 травня ми вже не друкуватимемо розповідей про земляків-фронтовиків, які дожили до наших днів? Адже газети, як правило, ведуть воєнні рубрики до Дня Перемоги, а потім тема зникає із сторінок. У зв'язку з цим повідомляємо читачам "Дніпрової Зірки": ми будемо вести цю рубрику, аж поки в газеті не буде надруковано розповіді про всіх солдатів, чиї історії ввійшли до книги "Останній альбом про Перемогу". Ми шануємо ветеранів, які перемогли німецько-фашистських загарбників, незалежно від дат, пір року та політичних уподобань керівництва держави. Крім того, до публікації в "Дніпровій Зірці" заплановано ряд інших матеріалів на тему Великої Вітчизняної та Другої світової воєн.

Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ, головний редактор газети «Дніпрова Зірка»

І став мінометник учителем

(розповідь про лейтенанта Михайла Яковича АРТЮКА)

Михайло Якович Артюк народився 21 листопада 1922 року в селі Хмільна Канівського району Черкаської області. Родина була багатодітною - батьки виховували вісьмох дітей. Після закінчення школи Михайло деякий час працював на пороховому заводі в місті Каменськ Ростовської області, а потім вступив до педагогічного інституту. Але навчання довелося перервати - свої корективи у долю мільйонів людей внесла війна

У 1941 році Михайла Артюка разом із іншими студентами призвали до армії. Військові навчання майбутні бійці проходили на базі Житомирського піхотного училища. Там Михайло отримав звання молодшого лейтенанта. На фронті він став командиром мінометного взводу. Із боями солдати дійшли до міста Серафимович поблизу Сталінграда. Там Михайло Артюк потрапив у полон до німців, де пробув близько двох років.

Після визволення з полону, пройшовши перевірку НКВД, Михайло Якович повернувся на фронт. Став командувати ротою. Під час боїв він отримав контузію, поранення в плече й обличчя.

Після війни Михайло Артюк прийшов додому, в рідне село. В 1945 році Михайло Якович одружився на односельчанці Катерині Григорівні.

Упродовж багатьох років Михайло Артюк вчителював у Михайлівській і Хмільнянській школах. Згодом став завучем школи в с. Михайлівка, де й працював до 1982 року.

На пенсії колишній учитель займався домашнім господарством.

Близько 10 років тому Михайло Якович переїхав до Канева до доньки Раїси. У великій родині любого батька, дідуся й прадідуся оточують турботою й любов'ю найближчі та найрідніші люди.

Від Москви до Берліна

(розповідь про Миколу Зіновійовича КОВТУНА) 

Микола Зіновійович Ковтун народився 18 лютого 1924 року в селі Полствин Канівського району Черкаської області. Селянська родина виховувала сімох дітей. Микола був четвертою дитиною в багатодітній родині. У 1938 році 14-річний Микола Ковтун закінчив сім класів Полствинської школи й вступив до гірничо-промислового училища, що на Донеччині.  Із початком війни навчання довелося припинити

- На початку 1941 року я влаштувався на роботу в місцеву шахту на посаду помічника машиніста врубових машин, одночасно навчався на вечірніх курсах, аби отримати допуск до роботи в забої. Отримав водійські права й заробив трохи грошей, мріяв поїхати на батьківщину в Полствин, але завадила війна, - розповідає Микола Зі-новійович. - Після бомбардування роботи в шахті припинилися. А ми, молоді 17-річні юнаки, добровільно пішли до військкомату, де формувався батальйон шахтарів. Із окремим кулеметно-артилерійським батальйоном Микола Зі-новійович пройшов від Москви до Берліна. Був поранений. Перемогу зустрів у німецькому місті Дессау. Нагороджений медалями "За відвагу", "За звільнення Варшави", "За перемогу над Німеччиною", "За взяття Берліна" та ін.

Після війни Микола Зіновійович повернувся до рідного села. Влаштувався на роботу на Мартинівський цукровий завод. У 1946 році одружився. Дружина, Надія Германівна, народила двох доньок.

Декілька років тому Микола Зіновійович овдовів.

Сьогодні ветерана підтримують і дбають про нього доньки, троє онуків і правнук.

Він любив рідну землю 

(розповідь про радиста Федора Петровича ВОЙЦЕХІВСЬКОГО)

Федір Петрович Войцехівський народився 7 лютого 1921 року в селі Гамарня Канівського району Черкаської області. У сільській родині виховували шістьох дітей. Батько Петро Якович заробляв на життя ковальством. У 1933 році родина Войцехівських пережила голодомор. Навесні 1933 року помер брат Федора Іван

У 1941 році Федір Войцехівський закінчив Межиріцьку середню школу. А через тиждень після випускного почалася війна.

Федора призвали до армії. Юнак потрапив на навчання до міста Новосибірськ, де оволодівав спеціальністю радиста. У січні 1942 року він був направлений на ІІ Білоруський фронт, брав участь у боях при обороні Москви. А далі були Брянськ, Курськ, звільнення Білорусії, Польщі, Східної Прусії. 8 березня 1945 року підрозділ Федора Войцехівського потрапив в оточення. Під час жорстокого бою Федір був важко поранений і отримав контузію. Федір Петрович зустрів Перемогу в госпіталі.

Після одужання він служив в армії ще близько року й демобілізувався у 1946 році.

Серед нагород Федора Петровича - ордени Вітчизняної війни І ступеня та "За мужність", медаль "За перемогу над Німеччиною", інші відзнаки.

Покликанням Федора Петровича була агрономія. Він дуже любив землю, й умів догодити їй: дотримувався правил сівозміни, враховував особливості грунтів, чітко визначав час, коли земля готова прийняти насіння. І земля віддячувала щедрими врожаями. Так, наприкінці 60-х років на полях, що ними опікувався агроном Федір Войцехівський, урожайність пшениці сягнула 80 центнерів з гектара.

Віддавши роботі в колгоспі більше 40 років, шанований ветеран вийшов на заслужений відпочинок.

Федір Петрович та Лідія Сергіївна Войце-хівські виростили сина й доньку. Вони прожили разом 65 років. Два роки тому ветеран овдовів.

Він відійшов у 95-річному віці 10 березня 2016 року. В цей час ми, журналісти, щойно розпочали роботу над книгою "Останній альбом про Перемогу". На жаль, зустрітися із Федором Петровичем не встигли. Пробачте, солдате.

Випробування долі

(розповідь про солдата Василя Степановича М'ЯЛОВСЬКОГО) 

Василь Степанович М'яловський народився 27 січня 1927 року в селі Келеберда Канівського району Черкаської області. Він був восьмою, наймолодшою дитиною в родині. Багатодітний батько був мірошником, мав свій власний млин, тримав господарство. Під час колективізації Степана М'яловського розкуркулили. Коли Василеві було сім років, його батьки померли, й він залишився круглим сиротою. На початку війни хлопцеві було 14 років

Трьох старших братів Василя - Терентія, Миколу та Степана забрали на фронт. Микола та Терентій загинули, Степан повернувся додому (в 1944 році) інвалідом - на війні він втратив ногу.

…Із липня 1941 по 23 вересня 1943 року Келеберда була окупована гітлерівцями. Німці спалили та зруйнували колгоспні господарства й велику кількість селянських хат. Місцеві чоловіки воювали з німцями в партизанському загоні, що базувався в лісах. У 1943 році Келеберда була відвойована у німців воїнами 93-ї та 206-ї стрілецьких дивізій.

Переправлятися через Дніпро разом із іншими сільськими жителями допомагав нашим солдатам і 16-річний Василь.

У 1944 році Василя призвали до армії. Хлопець проходив військові навчання в місті Зміїв Харківської області. Потім Василя разом із іншими бійцями направили на фронт. Там він захворів на туберкульоз. Після декількох років лікування Василя визнали непридатним для подальшої служби й відправили додому.

Після повернення він влаштувався на роботу в колгосп. Працював різноробочим, доглядав за телятами, трудився на колгоспній пасіці.

У колгоспі зустрів Василь свою долю - дівчину Марію. Молоді люди побралися. У шлюбі в них народилися дві доньки. Василь збудував для родини хату, завів власну пасіку.

Доля не була прихильною до Василя Степановича та його дружини. Одна за одною пішли з життя їхні дорослі доньки. Дев'ять років тому не стало й дружини ветерана.

Нині чоловік живе сам. Єдина його підтримка - племінниця, яка мешкає по сусідству.