Останній альбом про Перемогу. Випуск 9 | Автор: | № від 23 червня 2016 року |
МИ ПАМ’ЯТАЄМО >>>>>
На фронті із другого дня війни…
(розповідь про медсестру Ніну Григорівну СВИРИДЕНКО)
Ніна Григорівна Свириденко (у дівоцтві Іванченко) народилася 26 черв-ня 1922 року в селі Прохорівка Канівського району Черкаської області. Во-на була єдиною дитиною в родині. Закінчивши школу, Ніна пішла до медичного училища, де здобула спеціальність медсестри. В 17-річному віці дівчина стала до роботи в Таганчанській медичній амбулаторії. 23 червня 1941 року, на другий день від початку війни Ніну мобілізували
Вона стала працювати медсестрою в евакогоспіталі. Через дбайливі руки Ніни Іванченко пройшли тисячі поранених солда-тів. У 1944 році медсестра отримала важке поранення й була визнана непридатною для подальшої служби. Жінка повернулася додому в Прохорівку.
У квітні 1946 року Ніна Григорівна стала вакцинатором при Прохорівській медичній амбулаторії, а згодом перейшла на посаду медсестри в Прохорівську дільничну лікарню, де трудилася до виходу на пенсію в 1975 році.
Ніна Іванченко вийшла заміж у 1949 році, але сімейне життя не склалося, усього через півроку після одруження молодята розлучилися. Від шлюбу в Ніни Григорівни залишився син, якого жінка виховувала одна.
Ніна Григорівна Свириденко нагороджена медалями "За відвагу", "Ветеран праці" та іншими відзнаками.
Сьогодні Ніні Григорівні 93 роки. Через вік і хвороби жінка вже декілька років не встає з ліжка. Нею опікуються рідні люди - син, двоє ону-ків, невістка, п'ятеро правнуків.
Авіація - моє життя…
(розповідь про бортмеханіка Леоніда Федоровича ТІТОВА)
Леонід Федорович Тітов народився 3 березня 1925 року. Виховувався в дитячому будинку в місті Куп'янськ Харківської області. Про своїх рідних він пам'ятає небагато. Коли Лео-ніду Тітову виповнилось 14 років, він вирішив вступити до ремісничого училища, аби здобути професію токаря. Він провчився в училищі рік, коли в 1941 році розпочалася війна
Учнів училища евакуювали на Урал. У вересні 1942 року 17-річний Лео-нід пішов до військкомату й попросився на фронт. Льоня був невисокого зросту, й у військкоматі йому порадили ще підрости. Воєн-ком спитав про освіту хлопця, й почувши відповідь, запропонував добровольцю навчатися у Васильківському авіаційному училищі, яке на той час розташовувалося у місті Міас Челябінської області. І хлопець погодився.
У 1943 році курсант Лео-нід Тітов прийняв військову присягу. Після закінчення училища в 1944 році потрапив до 73-ї авіаційної дивізії дальньої авіації. Працював в ескадрильї по обслуговуванню літаків. У вересні 1944 був направлений у Румунію, де авіація займалася перевезенням палива для танків і боє-припасів, висадкою десанту, евакуацією особового складу й мирного населення.
Леонід Федорович нагороджений медалями "За бо-йові заслуги", "За перемогу над Німеччиною" та іншими відзнаками.
В авіаційній дивізії Леонід Тітов служив і після Перемоги - до 1949 року, а після демобілізації залишився працювати бортмеханіком. Пізніше був переведений у Полтавську авіадивізію, де працював на військово-транспортному літаку, потім до м. Узин. Із авіацією Леонід Федорович не розлучався до 1967 року.
У 42 роки Леонід Федорович вийшов на пенсію й вирі-шив переїхати із родиною на постійне проживання до Канева, що його облюбував під час польотів над Україною. Влаштувався на роботу в "Дніпробуд", працював механіком.
Сьогодні Леонідові Федоровичу Тітову 91 рік. Бойовий дух ветерана, як і раніше, на високому рівні. Він завжди один із перших у канівському строю ветеранів-фронтовиків. Завжди привітний, ус-міхнений. Лише іноді, почувши в небі гудіння мотору, Леонід Тітов замріяно подивиться в небо, згадає молоді роки, й на мить засумує.
- Якщо скласти час, який я провів у небі, вийде більше 9000 годин, приблизно 1,5 року, - говорить ветеран. - Авіація - моє життя…
Гвардії старшина
(розповідь про полкового розвідника Василя Тимофійовича ТКАЧЕНКА)
Василь Тимофійович Ткаченко народився 9 березня 1926 року в селі Ряснопіль Березів-ського району Одеської області. Його мати працювала в колгоспі, батько був комбайнером. На початку війни батька і старшого брата призвали до лав Червоної Армії. Вони обоє загинули в 1942 році
Деякий час Василь разом із матір'ю жив в окупації. А коли наші вибили німців, 18-річного Василя Ткаченка призвали до армії. В червні 1944 року він був розподілений до протитанкової роти (ПТР) 1208-го гвардійського стрі-лецького полку 362-ї стрі-лецької дивізії 33-ї армії І-го Білоруського фронту. Брав участь у звільненні Білорусії, Польщі.
Після форсування річки Одер (Німеччина) Василь Ткаченко попросився до полкової розвідки. Разом із групою здійснював рейди на 50-60 кілометрівуглиб фашистських тилів.
Бойовими шляхами пройшов Василь Тимофі-йович через Брест, Люб-лін, Варшаву, Лодзь, Познань, Франкфурт-на-Одері й дійшов до самого Берліна. Брав участь у його штурмі, був учасником історичної зустрічі з американськими військами на річці Ельба.
Після закінчення війни він продовжував служити в Радянській Армії, а в лютому 1949 року гвардії старшина Ткаченко В.Т. був звільнений у запас.
Василь Тимофійович Ткаченко нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, двома медалями "За відвагу", медалями "За звільнення Варшави", "За взяття Берліна", іншими нагородами.
Після війни Василь Тимофійович закінчив Одеський педагогічний інститут, отримав спеці-альність вчителя фізики й математики, почав вчителювати в рідному селі Ряснопіль. Згодом трудився на різних посадах у Березівському райвідділі освіти, був директором Березівської школи №3.
У 2015 році Василь Тимофійович разом із дружиною переїхав із Одещини в Канів, аби жити поруч із донькою та зятем. У нього троє дорослих онуків, підростають четверо правнуків.
Безстрашний рядовий
(розповідь про ветерана Михайла Дмитровича ТОПАЛЕ)
Михайло Дмитрович Топале народився 18 березня 1926 року в селі Абаклія Бессарабського району в Молдові. В родині підростало шестеро дітей. Батько Михайла працював на залізниці. Село, що знаходилось за 80 кілометрів від кордону з Румунією, одним із перших відчуло на собі грізний наступ війни
У 1944 році, після того, як прийшли наші, 18-річного Михайла Топале призвали до війська. Михайло потрапив на ІІІ-й Білоруський фронт - у 426-й полк 88-ї стрілецької дивізії.
Бойове хрещення Михайло Топале пройшов під час Східно-Прусської операції. Він пригадує, що проривати ворожу оборону було надзвичайно складно. Результатом запеклих боїв стало визволення північної частини Польщі. День Перемоги застав Михайла в Празі. Протягом наступних місяців солдати продовжували службу на території сучасної Чехії.
На наше прохання Михайло Дмитрович відкриває скриньку із нагородами. В ній - півтора десятка медалей - ювілейні, до річниць Перемоги, відзнака ветерана праці. Але, як виявилося, це були не всі. Чоловік скромно промовчав про свою головну нагороду - орден Слави. Про нього ми дізналися випадково, розглядаючи воєнні фото ветерана. На одному з них 20-річний рядовий Михайло Топале із орденом Слави на гімнастерці. Просимо Михайла Дмитровича розповісти про те, як він був удостоєний високої нагороди.
- Це було під Кенігсбергом, - говорить Михайло Топале. - У складі розвідгрупи з чотирьох бійців я перебрався через річку. На тому березі за колючим дротом і мінними полями знаходились німецькі окопи. Вночі весь наш підрозділ також перебрався через річку, ми окопалися внизу й стали чекати ранку. Вдосвіта пролунав наказ комбата: "В атаку! Вперед!". Однак жоден із солдатів не наважився вискочити з окопу. Всі знали - попереду смертельна небезпека. Наказ пролунав і вдруге, але солдати вагалися. Я був першим, хто вистрибнув із окопу в бік німців. За мною - ще декілька товаришів, а слідом й усі солдати. Нам вдалося без втрат подолати заміновану ділянку й узяти в полон велику кіль-кість німецьких солдатів, - розповідає ветеран. За виняткову хоробрість командування нагородило рядового Михайла Топале орденом Слави.
Після війни Михайло працював механізатором, потім подався до Середньої Азії на вугільну шахту, де трудився гірничим майстром.
Після виходу на пенсію у 1976 році упродовж ще тринадцяти років працював гірничим рятувальником. Михайло Дмитрович був одружений, у шлюбі народилося три доньки.
У 1992 році Михайло Дмитрович оселився в се-лі Кононча Канівського ра-йону, створив сім'ю із конончанкою Ніною Федорівною. Подружжя придбало будинок у селі. Михайло Дмитрович господарює в городі, розводить виноград, сам готує із нього вино.
Радість 90-річному ветерану приносять троє онуків і троє правнуків, які час від часу навідуються до дідуся. |