ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ >>>>>

Військова форма, бушлат, берці і… довгі вії та красивий манікюр - це солдати Канівського військкомату - Ірина Григоренко (м.Канів), Ірина Даниленко (м.Канів) і Алла Лозінська (с.Ліпляве Канівського р-ну). Уже два місяці вони нарівні з чоловіками проходять військову службу, уклавши контракт на цілих три роки. Як змінилося їхнє життя після прийняття військової присяги, читайте в цьому матеріалі

Рішення піти на контракт прийняли за... пів дня

Допіру дівчата працювали в державних установах Канева й району. Так, Ірина Григоренко - медсестрою в Канівській спеці-алізованій школі №6. Нещодавно їй виповнилося 22 роки, а вона вже встигла змінити білий халат на військову форму.

- Починаючи з 2014 року, я неодноразово задумувалася над тим, щоб піти служити. Наприкінці минулого року почала цікавитися цим більш детально, приходила в військкомат, розпитувала, - ділиться Іра. - Утім, для того, щоб прийняти остаточне рішення, мені дали всього пів дня. Просто зателефонували з військкомату і сказали, що є можливість піти на контракт, але вирішувати треба негайно. І я погодилась.

Алла Лозінська обрала армію після 4-х років державної служби. Останній рік працювала головним спеціалістом загального відділу апарату Канів-ської РДА. Не втримала маму вдома навіть 8-річна донька.

- Так склалося, що на своє 33-річчя я радикально змінила своє життя. Оскільки рішення про те, щоб піти на контракт, я прийняла у свій 33-й день народження, - повідомляє Алла. -  Я ще із школи думала про армію. По роботі останні роки займалася питаннями, пов'язаними з АТО. Спілкувалася з атовцями, волонтерами... Та й мій двоюрідний брат наразі служить.

Ірина Даниленко до контракту два роки працювала головним спеціалістом відділення військового обліку та бронювання сержантів і солдатів запасу Канівського ОМВК. Тож знала, що таке армія, як кажуть, без прикрас. Однак не побоялася й ризикнула навіть у 44 роки.

- Я всі два роки, скільки працюю у військкоматі, відчувала, що щось подібне може бути, думала про це неодноразово. І так воно, зрештою, і сталося, - пояснює І.Даниленко. - Тим паче діти вже дорослі, то чом не спробувати?

Навчальний центр: армія почалася одразу

Прийнявши рішення, дівчата зібрали документи, пройшли медичну комісію на визначення придатності до військової служби й відправилися на два місяці в навчальний центр у Полтаву для здобуття військової спеці-альності.

- Усі без винятку брали із собою взуття на підборах. Даремно, - зізнається Ірина Даниленко. - Перед від'їздом я зробила новесенький манікюр - зелененький, під колір майбутньої форми... Нігті злізли після першої ж чистки автомата.

- Я брала із собою косметику, - розповідає Ірина Григоренко. - Але перший тиждень навіть не згадувала про неї. А раніше жодного дня не було, щоб я на роботу прийшла без макіяжу.

Два місяці дівчата пізнавали ази військової служби й здобували нову спеціальність зв'язків-ця. І. Григоренко і І.Даниленко з 16 березня по 14 травня ц.р., а А.Лозінська - з 31 березня ц.р. по 28 травня ц.р.

- Армія почалася відразу, - розповідає І.Григоренко. - Обіцяли, що ми проживатимемо в гуртожитках, а виявилося, що це справжня казарма. Нікуди не пускають, дисципліна. Утім, як-що вже вирішила, то треба йти до кінця. Потім мені навіть сподобалось.

Загалом у навчальному центрі на той час було близько 600 жінок з усіх куточків України. Середній вік дівчат - близько 25-ти років.

Полігон – випробування на міцність

На четвертий день після прибуття в навчальний центр дівчатам влаштували так званий курс молодого бійця, тобто фізичну підготовку.

- Напередодні нам видали бронежилети, каски, автомати, - згадує Іра Григоренко. - Лише один бронежилет важив близько15 кг. Ми навіть не могли його підняти, не те, щоб носити. Але настав другий день, і нам усе це довелося одягнути. Сказати,  що було важко - нічого не сказати. Пам'ятаю відбій після першого дня тренувань, проведеного в повному обмундируванні: я лежу на ліжку, відпочиваю, але продовжую відчувати на собі бронежилет, як він впивається в тіло, ніби досі на мені. Тоді зрозуміла, що людина до всього може призвичаїтися.

За тиждень фізичної підготовки дівчата стріляли з автомата, метали гранати, орієнтувалися на місцевості, надавали першу меддопомогу.

Тепер я - військовослужбовець

Потім відбулась церемонія присяги на вірність Батьківщині.

- Саме тоді я зрозуміла, що все, вороття назад немає - я військовослужбовець. Ти одразу дивишся на все інакше, - пригадує І.Григоренко. - Навіть мама це помітила, коли я повернулася. Сказала, що стала дорослішою.

- Тепер я зовсім по-іншому дивлюся на військовослужбовців, я усвідомлюю, яка це відповідальність, - зізнається І.Даниленко.

Після присяги почалися фахові заняття. Дівчата здобули спеціальності зв'язківців (радіотелеграфіста, механіка, телефоніста).

- Нас навчали працювати із сучасними засобами зв'язку. Важливо те, що вчили люди, які безпосередньо були в зоні проведення АТО. Тож вони давали не суху теорію, а лише те, що дійсно необхідно знати, - зауважує Ірина Даниленко.

Два місяці в навчальному центрі далися взнаки. Канівчанки змінилися як зовнішньо, так і внутрішньо.

- На Великдень нас відпустили додому. Я не казала про це рідним, вирішила зробити сюрприз, - розповідає Алла Лозінська. - Приїхала, йду селом, у фор-мі, звичайно ж. Доходжу до рід-ного двору, мама дивиться на мене і... не впізнає. Донька ж взагалі - коли побачила, тільки обійняла мене і все. Хвилин 10 не говорила зовсім.

Ірина Даниленко за цей час схудла на12 кг. Тож форму довелося вшивати двічі.

- Спочатку діти не розуміли мого рішення стати військовою, - зізнається І.Даниленко. - Але зараз вони побачили мене з іншого боку. Зрозуміли, що мама може бути іншою: може бігати, стріляти.... І зараз вони пишаються мною. 

Дівчата служать нарівні із чоловіками

Про те, що була можливість повернутися в Канів і служити в військкоматі дівчата знали, але не були впевнені стовідстотково.

- В армії точно нічого не буває. Тому готова була до всього, - розповідає Іра Григоренко.

Зараз вони нарівні з іншими військовими проходять службу в Канівському військовому комісаріаті - заступають на чергування, беруть участь в оповіщенні призовників...

- Так і має бути. Ми - обличчя військкомату й маємо тримати марку, - підкреслює Ірина Даниленко. - До речі, коли ходжу на оповіщення й вручаю повістки хлопцям, мені здається, що з рук жінки-військової їм не взяти повістку навіть соромно. 

Підготувала Катерина ПРУДКА