ВІСТІ З ФРОНУ. ВИПУСК №16 >>>>>

Перед людиною завжди стоїть вибір: сказати правду чи збрехати, допомогти комусь чи проігнорувати чужий біль, вкрасти чи заробити гроші чесною працею, захищати свою домівку і піклуватися про майбутнє чи бути осторонь від подій у країні. Кожен вибір, кожен вчинок відіграє важливу роль у житті людини й урешті-решт визначає, ким ми є. Відтак вибір, який роблять наші солдати, коли, залишаючи теплі рідні домівки, своїх дружин і дітей, відправляються до війська, аби захистити всіх нас від ворога, є вирішальним не тільки для них, а й для усієї України.

Ще три роки військової служби замість роботи водієм обрав Костянтин Савченко із Пекарів

Під час п'ятої хвилі мобілізації у травні 2015 року на службу до армії був призваний 26-річний житель села Пекарі Костянтин Савченко. Більше року солдат прослужив у складі підрозділу Державної прикордонної служби України. Його військова частина була розташована поблизу міста Костянтинівка Донецької області.

- Наш підрозділ неодноразово брав участь у військових діях. Я був зв'язків-цем у центрі управління службою. Ми відповідали за зв'язок між військовими частинами лінії розмежування. На фронті я познайомився з багатьма солдатами із різних областей України. Там зустрів двох бойових друзів - Володимира і Костянтина. З ними я підтримую зв'язок і зараз, - розповідає Костянтин.

Після демобілізації в липні 2016 року старший  солдат Костянтин Савченко повернувся додому. Там на нього чекала мати Віра Олексіївна, брат Віктор з дружиною Вікторією та маленька племінниця Софійка. За ними чоловік на війні сумував найбільше.

До призову Костянтин працював водієм на птахофабриці, але повертатись туди після служби не захотів. Пробувши вдома два місяці, побачившись із сім'єю та відпочивши, Костянтин вирішив знову йти до війська - цього разу за контрактом.

У вересні 2016 року чоловік підписав контракт із Збройними Силами України на три роки.  Зараз він старший солдат, зв'язківець, служить у повітряних силах України. Наразі його підроз-діл дислокується в Києві.

- Ми живемо в гуртожитку. Підйом о 6-й годині ранку, потім сніданок - і на службу. Робочий день триває з 8-ї до17-ї години. Ми обслуговуємо мобільні радіостанції та польові вузли зв'язку. Нещодавно брали участь у командно-штабних навчаннях "Рубіж - 2016". Пробули два тижні на полігоні поблизу міста Гончарівськ, де під час практичних занять здобули цінний досвід і потрібні воєнні навички, - розповідає солдат.

Іноді на вихідні Костянтин приїздить додому в село й допомагає матері по господарству. Також навідується в Канів, аби побачитись з родиною брата. Костянтин розповів, що добре знає газету "Дніпрова Зірка" й читає її, коли приїжджає додому із служби. Публікації рубрики "Вісті з фронту" також знайомі солдату. Він каже - приємно знати, що про простих солдатів пишуть у рідній районній газеті. 

Наближається День Святого Миколи. Кожен с нас у глибині душі мріє отримати приємний подарунок. Хтось хоче знайти під подушкою новий телефон, комусь кортить відправитись у подорож під час Новорічних свят, де-хто сподівається на підвищення зар-платні чи зниження тарифів на комунальні послуги. А знаєте, чого хоче солдат Костянтин Савченко напередодні Святого Миколи? Він хоче, щоб оголосили про закінчення війни. Він мріє жити. Мріє завести сім'ю і не боятися шквалу пострілів у бік його домівки. Саме тому він знову пішов служити до війська.

Із госпіталя - відразу на фронт

Телефонний дзвінок кореспондента "Дніпрової Зірки" застав солдата Віктора Міщенка в одній з палат Київ-ського військового госпіталю в Пущі-Водиці, коли він займався ранковою зарядкою. Чоловік наполегливо приводить себе в форму та відновлює здоров'я після травми ноги, отриманої на полігоні під час військових навчань. У госпіталі він пройшов курс реабілітації, після якого планує повернутися на службу. Віктор із нетерпінням чекає, коли повернеться в стрій. Він вже придбав квитки на потяг. Чоловік впевнено готується до нових випробувань.

29 січня 2015 року до армії був призваний 47-річний житель Канева Віктор Міщенко. На той час він працював машиністом на Канівській ГЕС. Отримавши повістку, чоловік без найменшого сумніву попрямував до військкомату. Звідти його направили до Деснянського навчального полігону в Чернігівській області, а після закінчення навчань розподілили до 2-го батальйону 6-ї роти 79-ї десантно-штурмової бригади. Віктор служив у званні сержанта з матеріального забезпечення.

- Я був відповідальним за оснащення бій-ців. Військова екіпіровка (теплий одяг та взуття), снаряди, патрони - за всі ці аспекти я відповідав. Але це не єдині завдання, які я виконував. Наш підрозділ знаходився за40 кмвід передової. Як десантники-штурмовики ми пос-тійно перебували в бойовій готовності, аби в разі необхідності прийти на підмогу побратимам на лінії розмежування. Неодноразово брали участь у патрулюванні територій. Одного разу, коли ми були на ротації в Миколаєві, нас терміново направили на кордон із Молдовою. Там прикордонники засікли контрабандистів, і ми виїжджали на їх затримання, - розповідає Віктор.

- Наш побут на фронті був облаштований за всіма військовими традиціями: жили в напіврозваленому магазині, ночували в спальних мішках, харчувалися тушонкою, кашами, іноді готували супи.

Прослуживши 9 місяців в армії, Віктор вирішив залишитися у війську до переможного кінця. Не повертаючись з війни, у вересні 2016 року він підписав контракт із Збройними Силами України до кінця особливого періоду. Солдат залишився на фронті і продовжив службу. Під час навчань у момент приземлення після стрибка з парашутом з висоти800 метрівВіктор серйозно травмував ногу. За кілька днів в Одеському госпіталі йому зробили складну операцію. Вікторові довелось пройти курс реабілітації. Він розповів, що дуже сумує за службою. Як тільки лікарі дозволять, чоловік повернеться в стрій.  

Рідний дід Віктора був льотчиком і воював під час Другої світової війни. Може, саме тому тяжіння до військової служби з'явилося і в онука.

Коли хлопцю було 17, він мав намір вступити до Київського вищого військового авіаційного інженерного училища, але не пройшов за конкурсом. Аби не втрачати час, Віктор пішов навчатися до Черкаського профтехучилища на фотографа. Потім була строкова служба в Угорщині. Після повернення додому Віктор працював у Каневі в одному з фотоательє. Згодом перекваліфікувався й улаштувався працювати слюсарем на Канівську ГЕС, де через 10 років став машиністом гідроагрегатів. 

- Кожен з нас по-різному любить Україну. Хтось менше, хтось більше. Я люблю свою державу, люблю свою домівку, тому й залишатимусь у війську доти, доки буду тут потрібним, - зі-знається солдат. - Війна змінює людей. Прослуживши на фронті, я переоцінив усе своє життя і став по-новому дивитися на цей світ. Позбувся багатьох шкідливих звичок, які заважали жити, припинив уживати алкоголь, набув корисного досвіду, навчився новому. Я почав вірити в Бога, хоча раніше не міг би й подумати, що все буде так.

- Нещодавно я бачив сон, в якому в мене брали інтерв'ю кореспонденти з газети. І ось сьогодні ви подзвонили мені й запитали, як йде служба. Я спочатку не повірив, що це правда, а коли впевнився, то дуже зрадів, що земляки-журналісти не забувають про наших солдатів, а рідна газета пише про них, - говорить Віктор.

Я впевнений у тому, що роблю. Знаю - правда на нашому боці

У травні 2014 року до армії було мобілізовано 40-річного жителя села Мартинівка Олександра ДЕМЧЕНКА. Більше року чоловік прослужив сержантом у складі 14-го батальйону територіальної оборони "Черкаси" і в червні 2015 року повернувся додому. Його служба проходила в місті Волноваха Донецької області. Там він зустрів свою подругу Марину, з якою до цього спілкувався й листувався через інтернет. Доля звела закоханих у прифронтовому місті. В жовтні 2014 року Олександр і Марина побралися.

- Під час служби в 2014 році завданнями нашого підрозділу були за-чистка населених пунктів від бойовиків і прикриття важкого озброєння нашої армії. Жили ми в наметах. Усім необхід-ним були забезпечені. Інколи я їздив до Марини у Волноваху. Жінка годувала смачною домашньою їжею, якої так не вистачало на службі, - розповідає Олександр.

У червні 2015 року солдат був демобілізований і повернувся в Мартинів-ку. Там він провів більш ніж півроку. Повернувся на попередню роботу - водієм на птахофабрику. Але, пробувши вдома деякий час, не зміг усидіти на місці й вирішив повернутися до війська.

1 лютого 2016 року чоловік підписав контракт із Збройними Силами України до кінця особливого періоду. Солдата розподілили до Черкаського автомобільного батальйону. Там він служив командиром відділення водіїв. Перебування в тилу не влаштовувало солдата. Він написав рапорта й попросив перевести його на передову. Командування задовольнило прохання Олександра. Нині він служить старшиною батареї в 58-й окремій мотопіхотній бригаді. Наразі його підрозділ перебуває у місті Конотоп, з дня на день очікуючи від-правлення в зону АТО.

У дитинстві Сашко мріяв стати офіцером. Строкову службу проходив у 90-х роках. Тоді він служив у внутрішніх військах у місті Харків. Хотів відправитися миротворцем до Югославії, де на той час ішла війна, але рідні були категорично проти. Мати Олександра,  Юлія Володимирівна, не відпустила сина воювати. Повернувшись із армії, хлопець вступив до Черкаського державного технологічного університету й успішно закінчив його, влаштувався на роботу. Однак його дитяча мрія не забулася - після закінчення війни Олександр планує залишитись на службі в своїй бригаді та присвятити життя кар'єрі військовослужбовця. Він ніколи не міг уявити себе на війні із зброєю в руках, але, пройшовши службу, зрозумів, що захист Вітчизни - його покликання.

Під час служби на фронті Олександр зустрів свого знайомого з Мартинівки Ростислава Майбороду, який був героєм публікації у випуску "Вісті з фронту №14". ("Дніпрова Зірка" № 91-92 від 10.11.2016р.). І хоча земляки служать в різних бригадах, це не заважає їм постійно спілкуватися та підтримувати зв'язок.

Зараз Олександр наймає квартиру в місті Конотоп. Разом із ним - його дружина Марина. Чоловік сподівається, що знову повернеться на передову й продовжить боротьбу із окупантами. Він щиро вірить у перемогу України. 

- Я впевнений у тому, що роблю, й знаю, що правда на нашому боці. Тому й залишатимусь на фронті, допоки ми не здобудемо перемогу, - говорить Олександр. 

Підготувала Анастасія Брусліновська