ЮВІЛЕЙ >>>>>

Уродженцю Таганчі Захарію Кириловичу Безверхому нещодавно виповнилося 100 років. Привітати його з ювілеєм у містечко Обухів Київської області, де він нині живе в доньки, з'їхалися рідні, близькі та численні друзі. До ювіляра приїхали і представники села Таганча, у якому народився і після війни жив і працював у місцевому колгоспі Захарій Кирилович. Таганчанський сільський голова Олександр Пождема та депутат Канівської районної ради від ВО "ЧЕРКАЩАНИ" Олег Лактіонов разом із односельцями щиро привітали ювіляра і вручили подарунок - вишиту сорочку від Олега ВАСЕЦЬКОГО (директора ТОВ "НВФ "Урожай").

Родина ветерана війни та праці пишається своїм дідусем, адже, не зважаючи на вельми солідний вік, він і досі читає газети без окулярів, не пропускає по телевізору новини і поіменно знає всіх футболістів улюбленої команди - київського "Динамо". Учасник бойових дій Другої світової сьогодні найбільше мріє про те, щоб в Україні настав мир. Його спогади про війну - це розповідь не титулованого чи заслуженого ветерана, а зовсім не пафосні слова звичайного солдата про справжню, не прикрашену дійсність війни.

- Розкажіть про себе. Як ви потрапили на війну?

- Я народився в Таганчі, - розповідає ювіляр. - На початку 30-х років помер від голоду батько, і наша мати, аби врятувати від смерті чотирьох дітей, змушена була втікати до Воронежа. Звідти я пішов на строкову службу з 1938 по 1940 роки. Війна почалася тоді, коли я був на армійській перепідготовці у Львівській області.

- Що можете розповісти про перші дні війни?

- Оскільки до початку війни я мав відношення до техніки, я став майстром із ремонту зброї 82-ї гірської дивізії. На озброєнні в нас були переважно гвинтівки-трьохлінійки й подекуди станкові кулемети, і ніхто не знав, скільки їм років. Коли німці стріляли по нас із новітніх автоматів, мінометів, у них були танки й артилерія, то у нас була одна гвинтівка на трьох. Та що говорити про нашу зброю, коли кулеметна стрічка була не металевою, а з брезенту, через що кулемет часто заклинював. Голі, босі, голодні, без зброї ми на початку війни постійно відступали. Жодного нашого танка чи гармати ми не бачили. Але, щоб наш відступ був не таким ганебним, і щоб ми не розбігалися, за першою лінією оборони йшла так звана друга лінія підрозділів НКВС. От вони були добре екіпірованими, у них були автомати, але направлені вони були в наші спини.

- Зрозуміло, що із зброєю було сутужно. А як із іншим матеріально-тех-нічним забезпеченням?

- Ні про яке забезпечення ніхто не думав. При відступі ми заходили в села і просили чогось попоїсти. Хтось ділився, а хтось говорив, що у них самих нічого немає. Але мародерством ми не займалися, адже це були наші, українські люди. Якось нам пощастило. В одному з колгоспів ми натрапили на покинутий вантажний автомобіль. Їхали на ньому, поки вистачило бензину. Спати доводилося теж як-небудь. І так німці гнали нас до Києва.

- У вас є бойове поранення. Як це сталося?

- Ми займали оборону на підступах до Києва. Я був у кулеметному розрахунку. Після перших наших пострі-лів німці нас виявили й накрили мінометним вогнем. Убили нашого першого номера, кулеметника. Коли ми стали змінювати позицію, мене поранило осколком міни в ногу. Добре, що мене винесли з поля бою. Скільки людей загинуло тоді - ніхто не рахував. А далі - тривале лікування, адже в мене були порвані осколками сухожилля. На передову більше не посилали через інвалідність. Проте з 1943 року я служив на кордоні в Туркменістані. І так аж до 1946 року, коли звільнився із армії.

- Як склалося життя після армії?

- Повернувся додому в Таганчу. Але коли відмовився вступити в колгосп, в мене відібрали город - по саму хату відрізали. Добре, що Миронів-ська селекційна станція, де я працював шофером, дозволила обробляти клаптик землі біля лісосмуги. На пенсію пішов у 65 років. Маю двох доньок і найбільшу радість - цілу купу онуків.

- У такому поважному віці чого вам найбільше зараз хочеться?

- Миру. Щоб припинилася війна. Досі не можу зрозуміти - я ж був із росіянами в одному окопі, ми разом воювали проти німців, а тепер німці допомагають нам захищатися від росіян. Якби я був молодшим, я був би на передовій, захищаючи Україну.

Дмитро Іванчук