ДОБРИДЕНЬ, ФЕРМЕРЕ >>>>>

Микола Пустовий - особистість відома, хоча й не публічна. Він не рветься до влади, не йде в політику. Він просто живе на рідній землі, трудиться біля неї усе життя, дбає про людей, які живуть поруч. Він Хлібороб з великої літери. У Канівському районі Пустового знають як міцного господарника, який має 40-річний досвід управління сільськогосподарським підприємством, принципового депутата Канівської районної ради, у якій він, до речі, головував із 1998 по 2000 роки, знають його і як волонтера, котрий невтомно допомагає нашим бійцям в АТО вже три роки поспіль. Відтак, розпочинаючи серію матеріалів про фермерів Канівщини, ми вирішили найперше завітати на гостину до Курилівки - у фермерське господарство Миколи Панасовича Пустового, аби на власні очі побачити, як живе господарство, очолюване одним з найдосвідченіших аграріїв Канівського району.

Перше, що впадає в око по лівий бік від дороги на в'їзді до господарства Миколи Пустового - зелене футбольне поле із нещодавно підстриженою травою. Одразу за полем розпочинається територія колишнього курилівського колгоспу "Дружба", де нині базується фермерське господарство. Тут усе впорядковано, прибрано. Бур'янів немає. Приміщення тимчасово порожніх ферм дбайливо обкошені - відчувається, що порядок тут цінують понад усе. Якщо ви не знаєте, чим займається фермер Пустовий, то, опинившись у нього в гостях, можете помилково подумати, що він спеціалізується на вирощуванні… троянд та інших квітів. Територія господарства буквально потопає в різнобарв'ї духмяних красунь. Поруч із конторою зростає молодий сад. Нам назустріч виходить господар. Стрункий, спортивний, енергійний і в той же час спокійний чоловік у простому одязі - це і є Микола Панасович Пустовий.

Чим живе фермерське господарство Пустового?

Ми розпочинаємо інтерв'ю, влаштувавшись за великим столом у кімнаті відпочинку в будівлі, де під одним дахом облаштована ціла виробнича структура: тракторна бригада, офіс, їдальня для працівників і друга домівка Миколи Панасовича. Поруч стоїть ще один стіл, більярдний, навколо - декілька сучасних спортивних тренажерів.

Поруч із Миколою Пустовим - його "права рука", головний бухгалтер, економіст, агроном і помічник в одній особі Світлана Чамата. За кілька хвилин заходить і приєднується до розмови Курилівський сільський голова Раїса Ярова.

- У яких напрямках працює ваше господарство?

- Воно було створене 2006 року, - розповідає М.Пустовий. - Звідтоді займаємося землеробством - обробляємо340 гаорної землі. Сіємо пшеницю, яч-мінь, кукурудзу, просо, гірчицю, ріпак, сою, соняшник. Мріємо відродити тваринництво, зокрема, свинарство. Для цього потрібно підготувати кормову базу, однак поки що в нас недостатньо землі.

- Хто трудиться в господарстві?

- У господарстві наразі працюють п'ять осіб: я, мій син Юрій Пустовий (наш універсальний працівник - він і комбайнер, і тракторист, і механізатор), Світлана Чамата (головний бухгалтер, економіст, агроном, кухар), Олександр Донченко (якого ми називаємо завгоспом) і тракторист Микола Бойко. Команда невелика, але ми як долоня, стиснута в кулак: працюємо дружно, любимо землю, досягаємо результатів, віримо в завтрашній день. За рахунок того, що кожна людина виконує декілька видів робіт, наявний кадровий потенціал повністю закриває наші потреби.

- Із якою технікою виходять у поля ваші працівники?

- У нас в господарстві є комбайн, три трактори, вантажні автомобілі ГАЗ і МАЗ, а також сівалки, борони, обприскувач та інше. Коли техніки не вистачає, піднаймаємо в інших фермерів, самі теж часто сусідам допомагаємо. Так, наприклад, у Козарівці є фермер-початківець Станіслав Скрипка. Минулого року він вирішив самостійно обробляти свій земельний пай і паї своїх родичів, що їх вони раніше здавали в оренду "Урожаю". Чи не щодня Станіслав телефонує мені, аби проконсультуватися, спитати поради. Я завжди радий допомогти, бо бачу в хлопця бажання працювати на землі, що у наші дні зустрінеш рідко. 

- Напевне, Вам надходили пропозиції від агрохолдингів уступити їм землі, які ви обробляєте, або злитися з великою компанією, або просто піти на пенсію, щоб землі автоматично перейшли до інших орендарів. Як реагуєте в таких випадках?

- Звичайно, такі пропозиції надходили, і не один раз. Але я навіть не підтримую розмов на цю тему. Я не можу зрадити тих, хто довірив мені свою землю. Я особисто знайомий із кожним пайовиком, знаю селян вже не один десяток років. Це люди, які працювали зі мною в колгоспі "Дружба", допомагали мені відбудовувати й відроджувати село на початку 90-х років, справжні трудівники, більшість з яких вже на пенсії. Ми - як один кулак, одне ціле. Завдяки згуртованості вдається вистояти в складних обставинах.

- Протистояти агрохолдингам непросто - вони мають більші фінансові можливості, часто пропонують людям ви-плату орендної плати наперед за декілька років. Як вам вда-ється втримати пайовиків?

- Ніколи не закликав людей перейти від іншого орендаря до мене. Однак за останні чотири роки лише двоє наших пайовиків подалися до "Урожаю", а ось від них до нас перейшли 12 пайовиків. Окрім високої орендної плати ми безкоштовно надаємо нашим пайовикам чимало інших послуг. Я ніколи не відмовляю, коли людина просить дати машину чи трактора, аби вивезти гній, виорати города. Ви не уявляєте, скільки паперів треба оформити, аби отримати таку послугу від орендаря, котрий представляє агрохолдинг. Крім того, той, хто обробляє декілька тисяч гектарів, не завжди турбується про стан грунту, а іноді просто виснажує його. Ми ж, обробляючи в десятки разів менші площі, дбайливіше ставимося до землі - дотримуємося класичної сівозміни, використовуємо переважно органічні добрива. Будь-який власник землі зрозуміє цю різницю. Ніхто з селян не зацікавлений у тому, аби його земля через 5-10 років повністю або частково виснажилася. Тоді здати її в оренду або продати буде великою проблемою. Окрім того, я буваю в Курилівці щодня. На власні очі бачу проблеми села й намагаюся допомогти їх вирішити. Мене не треба просити обкосити узбіччя вздовж сільських вулиць  - я сам бачу, що це треба зробити й роблю за власним бажанням. От, наприклад, футбольне поле ми утримуємо, бо я знаю, наскільки важливо для такого маленького села як Курилівка, щоб у місцевих хлопчаків була можливість поганяти на дозвіллі м'яча.

- У радянські часи кожен голова колгоспу знав, яку частку вкладає його господарство у валове виробництво району.  Яким ви бачите внесок фермерського господарства Миколи Пустового в економіку району?

-  Попри те, що я і мої колеги-фермери обробляємо не так багато земель, я вважаю, що наша частка в економіці району доволі значна. Зазвичай врожайність у фермерів вища ніж в агрохолдингів - тому, що фермери дбайливіше ставляться до землі. Окрім того, фермери дають роботу селянам. Нехай цих робочих місць не так багато, але у перерахунку на кількість орендованої землі вийде не менше, ніж у великого агрохолдингу. Для прикладу, холдинг орендує третину земель у районі. Однак робочих рук його виробничі підрозділи використовують не так і багато, оскільки на полях працює потужна техніка, яка замінює людей. У фермерів немає грошей на придбання такої техніки, натомість вони дають роботу більшій кількості працівників.

- Як вирішуєте кадрові питання, адже не секрет, що випускники сільськогоспо-дарських вузів намагаються влаштовуватися на роботу якраз в агрохолдинги, де є перспективи росту, соціальні пакети, високі заробітні плати?

- Фермеру здебільшого доводиться самому бути й агрономом, і механізатором, і спеціалістом з інших питань. Звичайно, в господарстві повинен бути спеціаліст, який би фахово контролював проведення польових робіт. Я б із задоволенням працевлаштував у своєму фермерському господарстві ще з десяток людей, у тому числі, й кваліфікованого агронома. Однак  поки що нам це не по кишені - у зимовий період господарство не зможе забезпечити таку кількість працівників роботою, доведеться їх звільняти, аби вони перечекали зиму в центрі зайнятості. До речі, ми так і робимо. В зимовий час наші працівники, які не мають необ-хідного навантаження, перебуваючи в центрі зайнятості, не гають часу, а опановують науку - навчаються на курсах із застосування гербіцидів, мінеральних добрив, штудіюють нюанси боротьби із шкідниками тощо. Можливо, у перспективі нам вдасться розширити штат.

- Для кого і для чого працює ФГ Пустового? Для себе самого? Для дітей та онуків? Для забезпечення добробуту пайовиків? Для розвитку економіки району, держави?

- Якщо чесно - то в першу чергу для держави. Бо без держави - ніяк. Я особисто маю 41 рік стажу, 17 років працював без відпустки, і знаєте, яку пенсію я заробив? 1213 грн. плюс 100 грн. за нагороду - орден "Знак Пошани". Це все, що я маю від держави матеріального. Однак для мене держава - дещо більше, аніж пенсійне забезпечення. Я хочу, щоб моя держава була сильною. Тоді й люди почуватимуть себе в ній захищеними. Тому ми маємо робити все від нас залежне, щоб передати у спадок дітям міцну державу Україну. Кожен, хто мене знає, підтвердить, що я ніколи не гнався за багатством. Я не купую собі дорогих автівок, мій син із родиною 17 років живе в гуртожитку. Усе, що я заробляв, я вкладав у село, в розвиток господарства. Я живу тим, що свого часу створив колгосп "Дружба", підняв село, яке вважалось неперспективним.

Як колгосп "Дружба" посприяв другому народженню села Курилівка

- У 1990 році ви створили в Курилівці колгосп "Дружба". Розкажіть про це.

- У той час я працював зоотехніком у колгоспі імені Куйбишева у Грищинцях. Це були непрості часи - економіка держави тріщала по швах. У багатьох господарствах, навіть найбільших і найуспішніших, почалися труднощі. Тодішній голова колгоспу ім.Куйбишева Іван Петрович Зозуля вимушений був зали-шити посаду - його змістили ті, хто вважав, що він неефективно управляє. Як виявилося, причина занепаду колгоспу була не в Зозулі, адже саме після його звільнення досі міцне господарство-мільйонник почало розпадатися - за рік колгосп, на рахунку якого було близько 850 тис. карбованців, загруз у боргах. Частина жителів села Курилівка також працювала в цьому колгоспі. Вони й запропонували відділитися і самостійно займатися тваринництвом і землеробством у Курилівці, а мені довірили бути в них головою. Пам'ятаю, як прийшла до мене делегація - бригадир тракторної бригади Михайло Григорович Дармокрик, різноробочі Людмила Петрівна Донченко і Лідія Іванів-на Донченко й попросили мене очолити новоутворене курилів-ське сільгосппідприємство. Так у Курилівці з'явився колгосп "Дружба". Ми забрали в Грищинцях належну нам частину стада великої рогатої худоби (вісімдесят корів) й перевели їх на ферму в Курилівку. Для цього довелося в короткий термін реконструювати приміщення, у якому досі відгодовували бичків, вичистити територію, впорядкувати її, вивезти гній на поля. Професійних доярок у новоствореному колгоспі не вистачало. Попервах мені доводилося їздити селом і просити звичайних домогосподинь на підмогу. Не ремствуючи, жінки тричі на день приходили на ферму і доїли корів. Завдяки їм удалося утримати на рівні надої і зберегти продуктивність молочного стада.

Перший рік був надзвичайно важким. Катастрофічно не вистачало робочих рук - у Курилівці на той час проживала жменя людей - село могло забезпечити колгосп кадрами лише на 4% й називалося трудонедостатнім населеним пунктом. Довелося запрошувати працівників звідусіль - із сусідніх сіл, районів, з усієї України. Я навіть дав оголошення в журналі "Радянська жінка", про те, що нашому колгоспу потрібні робочі руки. Згодом почали приїжджати люди. Перевагу ми надавали родинам із дітьми, особливо тим, в кого їх було двоє, троє. Ми поселяли їх у викуплених старих сільських хатах, із перспективою надалі побудувати нові будинки для родин колгоспників. Тимчасом стали повертатися в село і курилівчани, які раніше подалися в міста в пошуках роботи, також приходили люди із сусідніх сіл. Так, з Чернишів перебрався Валерій Яровий, котрий став працювати в нас у колгоспі агрономом. До речі, його дружина, Раїса Ярова, нинішній сільський голова, у 1990 році 20-річною дівчиною приїхала до Курилівки аж з Монастирищенського району, прочитавши оголошення в "Радянській жінці". Ветеринаром у нас працював Віктор Дейнека, на совість трудилися Валентин Письмак, Віктор Линник, Микола Яценко, Галина Півень, Людмила Борківець, Ніна Харченко, Василь Горовий, Надія Голуб, подружжя Анатолія та Ольги Півнів та багато інших.

Одночасно із фермами ми почали розбудовувати село. Підсипали шлаком під'їзну дорогу від Тростянця до Курилівки (досі вона була грунтова), поклали асфальт по вулицях села, аж до найменших закутків. У цілому заасфальтували близько10 кмдоріг по селу. Невдовзі відремонтували клуб, фельдшерський пункт, школу, дитячий садок, встановили одразу три водонапірні вежі, проклали водогін по селу, облаштували для потреб селян два великих ставки, звели нові будинки для колгоспників.

За кілька років Курилівку вже було не впізнати. Куди не глянь - іде будівництво, вирує життя, лунають дитячі голоси. З'явився цілий "мікрорайон" з нових житлових будинків, де мешкали молоді колгоспники, до дитячого садка ходили майже два десятки дошкільнят. Зрештою, запрацювала сільська школа. Нині це звучить як фантастика.

"Дружба" не лише стала на ноги і випросталась на повний зріст, а й почала допомагати своїй колишній "матері" грищинецькому колгоспу імені Куйбишева. Це був, напевно, найщасливіший період у житті Курилівки - вона молодшала, люди віддавались роботі, мали непогані заробітки, із надією дивились у завтрашній день. Врахуйте, що це відбувалось на початку 90-х, коли все навколо руйнувалося, занепадало. Ми обробляли колективом близько800 гектарівземлі, вирощували свиней і корів, виробничі показники постійно зростали. У 1998 році, після візиту до Курилівського колгоспу тодішнього голови Черкаської облдержадміністрації Анатолія Даниленка, який побачив і оцінив здобутки господарства під моїм головуванням, мене запросили на роботу до Канівської районної ради, де я пропрацював головою півтора року. Потім я знову повернувся в господарство - як кажуть, земля покликала. Згодом ми створили сільськогосподарський кооператив "Дружба", який згідно з новим законодавством давав можливість працювати більш ефективно. Утім, труднощів, як завжди, вистачало. Зрештою, у 2006 році ми знайшли найбільш оптимальну форму власності і, як я вже казав, створили фермерське господарство.

Прихильник порядку в усьому

- Що вам вдалося зробити за час роботи на посаді голови райради?

- За цей період (з листопада 1998 року по березень 2000) нам вдалося здати в районі 20 об'єктів, серед яких міст у Хмільній, клуб у Степанецькому, численні дороги по селах. Я особис-то контролював молочне й м'ясне виробництво в районі. За рік нам вдалося наростити обсяги виробництва у тваринницькій га-лузі. Крім того, я багато їздив по району, звертав увагу сільських голів на благоустрій територій, лад на зупинках, на чистоту узбіч. Порядок не потребує великих коштів, але, на мою думку, він обов'язково повинен бути. Через відсутність коштів ми не можемо вирішити глобальних питань, наприклад, побудувати сучасний стадіон, але ніщо не заважає утримувати у порядку те, що вже є. Цього я вимагав від сільських голів, коли працював у районній раді. Цього я вимагаю від себе і своїх підлеглих у Курилівці. Я - прихильник порядку в усьому. Це підтвердить будь-хто, хто працював зі мною. У нас в колгоспі "Дружба" в свинарнику росли квіти у вазонах, трактори стояли під лінійку, ферми завжди були вибілені, а територія - доглянутою.

- Розкажіть про себе - де народилися, ким були ваші батьки?

- Я народився в селі Лука Канівського району. Мати Наталія Василівна працювала ланковою в колгоспі, батько помер, коли мені було п'ять років. Мати залишилась сама із трьома синами. Ми були розбишакуваті, їй було з нами важко. Після закінчення восьмого класу батько мого друга Петра Якименка, який працював головою радгоспу в Межирічі, посадив свого сина і мене в машину й одвіз за180 кмвід дому - в село Тальянки Тальнівського району, де в той час працював радгосп-технікум. Там я вивчився на зоотехніка й полюбив спорт - почав займатися боксом, грати у футбол. Закінчивши навчання, пройшов практику на птахофабриці в селі Хутори під Черкасами, згодом пішов до армії. Служив у Німеччині, після повернення влаштувався зоотехніком в колгосп імені Куйбишева в Грищинцях. Це був 1974 рік. Головою колгоспу тоді працював авторитетний і знаний господарник Іван Петрович Зозуля. Зоотехніків у той час не вистачало, тож мене зустріли із радістю. Так розпочався мій трудовий шлях.

Земля -  святиня, яку бережемо

- Ви маєте чималий досвід у сільському господарстві. Яким чином, на вашу думку, можна вирішити проблеми, з якими зіштовхуються фермери?

- У нашого сільського господарства одна велика проблема - відсутність державної підтримки. В Європі сільгоспвиробники отримують чималі дотації від держави. У випадку форс-мажорної ситуації фермеру покривають збитки через посуху, неврожай тощо. Йому доступні  дешеві кредити на придбання сільськогосподарської техніки. У нас же фермер має виживати самотужки. Але й у нас сільське господарство пов'язане з ризиками - майбутній урожай напряму залежить від конкретних погодних умов. Наприклад, у цьому році протягом двох місяців не було дощу - посіви опинилися під загрозою, врожайність, на яку розраховував фермер, вкладаючи кошти в насіння, пальне, оплату праці, може не перекрити витрат. До того ж, невідомо, якою буде закупівельна ціна на збіжжя. Як у таких умовах виживати фермеру? Чи може він дозволити собі придбати сучасну техніку, скажімо, комбайн чи трактор? Ось і виходить, що в таких умовах шанси на виживання в Україні мають лише великі агрохолдинги, власники яких - олігархи. Держава, по суті, залишила фермерів напризволяще. Але ми виживемо. Завдяки людям нашим прекрасним, землі родючій, завдяки тому, що в потрібний момент ми навчились збирати волю в кулак і витримувати будь-яку бурю, будь-який натиск. У цьому наш секрет. А ще в тому, що ми міцно стоїмо на землі. На своїй, рідній, Богом даній землі.

- Як ви ставитесь до зняття мораторію на продаж землі? Чи зможе це покращити життя простих селян-власників земельних паїв?

- Говорячи про зняття мораторію, хочу спитати, яка з реформ, проведених у нашій державі за останні 25 років, принесла щось хороше простим людям? Ніяка. На мою думку, тор-гівлю землею не можна допустити. Земля - святиня, якою ми живемо, яку бережемо. Купити землю зможуть ті, хто сьогодні накопичив гроші й тримає в матрацах мільйони (думаю, всі ознайомилися із так званими е-деклараціями наших можновладців). Отже, більшість земель сільськогосподарського призначення стане власністю олігархів. Встояти і вистояти простому селянинові перед великими грошима буде важко - люди зараз бідні, а проблем у кожного вистачає - одному дитину треба вивчити, іншому - зробити операцію, третьому - перекрити дах на хаті. Мало хто розуміє, що той самий земельний пай - це стабільне джерело постійного, нехай невеликого, але прибутку. Його можна здавати в оренду, можна обробляти самому, можна передати у спадок дітям. Той, хто продасть земельний пай, ніколи більше не купить землі, бо ціна на неї з кожним роком зростатиме. Чи покращить зняття мораторію життя селян? Можливо, на дуже короткий термін - поки вони витратять кошти, виручені за продаж своїх земельних наділів. Чи піклуватимуться олігархи про села, коли стануть власниками більшості орних земель? Чи вкладатимуть кошти в розвиток інфраструктури в селах, чи багатьом селянам дадуть роботу? Чи їх цікавитимуть лише власні прибутки? Чи не станемо ми рабами, продавши землю, яка залишилась нам у спадок від батьків, і що передамо своїм дітям?

Про Пустового говорять люди і справи

Разом із Миколою Пустовим, Світланою Чаматою та сільським головою Раїсою Яровою сідаємо в "Ниву", аби проїхати Курилівкою, поспілкуватися з людьми, помилуватися селом.

Не встигаємо рушити, як на очі потрапляє "арт-об'єкт" - автобусна зупинка, розмальована мальвами.

- Це секретар сільради Ірина Бойко власноруч прикрасила зупинку, - коментує сільський голова Раїса Ярова.

До речі, на зупинці - жодного папірця чи недопалка. Поруч - сміттєвий бак, зроблений з металевої діжки.

- Нещодавно тут вкрали сміттєвого бака. Мусив ставити нового, - коментує Микола Пустовий.

Зупиняємося біля обійстя колишніх колгоспників, а нині пенсіонерів Анатолія Миколайовича та Ольги Іванівни Півнів. У свій час Анатолій Миколайович працював у колгоспі "Дружба" бригадиром тракторної бригади, Ольга Іванівна трудилася на фермі свинаркою. Нині пенсіонери працюють на власному подвір'ї - доглядають качок, курей, поросят, обробляють город. Свої земельні паї віддали в оренду Миколі Пустовому. 

- А кому ж іще? - відповідає запитанням на запитання Анатолій Миколайович. - Він тут у нас під боком, я чи не щодня до нього приходжу - то трактора попрошу гній вивезти, то ще щось. Микола Панасович - наш чоловік, ні в чому нам, старим, не відмовляє.

Прямуємо до центру села. Як не дивно, за останні 27 років із асфальтовим покриттям, покладеним у 90-і роки Миколою Пустовим, досі нічого не сталося. Фермер Пустовий пояснює феномен міцності курилівського асфальту так: при будівництві дороги ніхто нічого ні на копійку не вкрав, крім того, шляховики під час роботи суворо дотримувалися технології,  та й нині сільський голова дорогу береже - слідкує, аби великогабаритний транспорт не курсував селом.

Поблизу сільради виблискує золотоверхою маківкою нова каплиця - подарунок селу від Миколи Пустового. Тут ще не закінчені внутрішні роботи, але вже в жовтні каплицю освятять і служитимуть у ній на свята. Та й в інші дні віруючі курилівчани зможуть тут помолитися, поставити свічку. Духовний наставник у Курилівці - отець Сергій (Нікітін), який приїздить з Канева.

Навпроти будинку Курилівської сільради живе 90-річна Надія Сергіївна Голуб. Допомагати бабусі по господарству приїхав з Черкас онук В’ячеслав із дружиною Вікторією та сином. Не минає подвір'я Надії Сергіївни й Микола Пустовий - заходить, чемно вітається, розпитує про життя-буття, питає, чи не потрібна допомога.

- Що вам сказати про Миколу Панасовича? Він дуже добра й чуйна людина, - говорить Надія Сергіївна. - Так склалася доля, що я вже поховала своїх трьох дітей. Залишилися онуки, вони не забувають мене, у ви-хідні навідуються. Частий гість у мене й Микола Панасович. Коли сталося горе - помер мій син, він поміг мені організувати похорон. Не знаю, що б ми без нього робили, - говорить бабуся.

Від сільради рухаємося Курилівкою далі. Проїжджаємо вулицею, де в 90-і роки коштом колгоспу були споруджені нові оселі для селян.

 - Тут живе родина механізатора і доярки, а тут - будівельник, у двоквартирному будинку - родини вчителів, - розповідає Микола Пустовий, киваючи головою крізь шибку автомобіля на акуратні, впорядковані оселі.

Із щирою посмішкою зустрічає нас на своєму подвір'ї 88-річний ветеран Василь Назарович Горовий.  До пенсії він працював у колгоспі фуражиром, а до цього 15 років ходив на баржі по Дніпру. Сьогодні він живе сам, неподалік мешкає донька Валентина. З Черкас на гостину до дідуся приїхали правнуки - тринадцятирічний Андрійко та семирічна правнучка Аня.

- Це моя радість, - говорить Василь Назарович, пригортаючи правнуку до себе. - Ніхто з онуків і правнуків не вдався в діда Василя. А Аня вдалася. Вона в нас і співає, і танцює. Геть точно як я в молодості, - посміхається щасливий дідусь.

Василь Горовий, як майже половина курилівчан, також довірив обробляти свій земельний пай Миколі Пустовому. Дивлячись, як жартуючи, прощаються ці два чоловіки, як міцно тиснуть один одному руки, питання, чому ветеран віддав пай в оренду цьому фермеру, відпадає саме собою - Миколі Пустовому в Курилівці довіряють.

Село Курилівка ніби заховане від лихого ока серед тінистих ярів і розлогих пагорбів. Тут є все, чого забажає душа - глибокі прохолодні ставки, лісисті яри, широкі поля, охайні сільські вулиці із впорядкованими обійстями, роботящі щирі люди, квіти біля парканів, школа, яку дбайливо зберігають тут до кращих часів, доглянута братська могила солдатів-захисників - з усього видно, що курилівчани щиро люблять своє село. Тому почуваєш себе в Курилівці, як у добрій родині. За матір у ній сільський голова Раїса Ярова, а за дбайливого батька - фермер Микола Пустовий.

Після поїздки Курилівкою Микола Пустовий запрошує нас до робочого кабінету і демонструє жовто-синій стяг, подарований бійцями АТО. На прапорі - підписи, зроблені танкістами 17-ї танкової бригади - як вдячність за надану допомогу. Микола Пустовий зібрав і відправив на передову не один вантаж із продуктами, запчастинами для автомобілів, раціями та іншими необхідним речами, аби підтримати тих, хто боронить землю, на якій він ростить хліб…

Якщо стиснути долоню в кулак, якщо зібрати всю волю, згуртувати навколо себе людей, то можна протистояти всім негараздам і робити найблагороднішу роботу на землі - вирощувати хліб. Саме так і робить курилівський фермер Микола Пустовий та його однодумці. Честь їм і шана за це.

Підготували Марія Гламаздіна, Євген Брусліновський Канів - Курилівка - Канів