ВІСТІ З ФРОНТУ >>>>>

Канівці батько й син Олег і Руслан Шостики служать в одному батальйоні 72-ї механізованої бригади біля Вугледару

Із перших днів повномасштабного вторгнення канівець Олег Шостик записався до Канівської тероборони - добровольчого формування територіальної громади. Декілька місяців чергував на блокпостах. А коли у вересні минулого року 23-річний син Олега Шостика - Руслан став до лав Збройних Сил України, батько вирішив, що має також бути на фронті. Кілька місяців оформлення необхідних паперів, - і з грудня 2022 року Олег Шостик воює в одному батальйоні із сином Русланом у складі легендарної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Цими днями нам вдалося поспілкуватися з Олегом Шостиком по телефону.

Олег Шостик за фахом історик. У Каневі він займався підприємництвом. Його син Руслан нещодавно закінчив навчання, в інституті здобув спеціальність юриста, одружився. У червні у Руслана Шостика народилася донечка. Коли їй виповнилося три місяці, Руслан пішов на фронт.

- Руслан за армійською спеціальністю зв'язківець. Мене ж записали водієм. Проте, спеціальності тут - чиста формальність, бо усі без винятку регулярно бувають на нульових позиціях. Усі ми - універсальні солдати, - розповідає Олег Шостик.

Чоловік каже, що більшість військових у його батальйоні - молоді чоловіки, яким по 20-25 років.

- Я серед них найстарший, - розповідає Олег. - Можливо, це тільки в нашому підрозділі так, а десь є багато старших чоловіків. Здавалося б, логічно було йти на війну чоловікам, яким за 40 - будинки вже збудували, дітей виростили, побачили життя. Молоді ж хлопці мали б одружуватись, заводити дітей, будувати своє життя. А вони на фронті, - говорить Олег.

- Коли виходиш на позицію, починається гра в шахи, що триває 24 години на добу 7 днів на тиждень. Постійно прораховуєш свої дії на декілька ходів наперед. Вираховуєш, де знаходиться ворог, як уразити його і при цьому не видати своєї позиції. Цей процес триває весь час, поки ти на нулі. Розслабитися не можна ні на хвилину, - каже Олег Шостик.

Щодо ворога, Олег відзначає, що серед російських солдатів трапляються досвідчені і навчені бійці. Приміром, нещодавно нашим воїнам протистояли спецназівці.

- Це було помітно по їх діях. Вони робили усе за правилами, "як книжка пише". Проте, і ці "спеціалісти" у росіян закінчилися. Таких воїнів, як у нас, немає ніде в світі. Нам немає куди йти з цієї землі, бо вона наша, - каже Олег.

Попри тяжкі бої, що тривають поблизу Вугледару, у самому місті залишаються декілька сотень людей, які не хочуть нікуди виїжджати. Щодо селян, котрі живуть у населених пунктах коло прифронтового міста, то, як розповідає Олег, чи не в кожному обійсті вже споруджено парники, у яких люди вирощують розсаду. Війна війною, - а городи обсадити треба.

Олег розповідає, що прибуваючи з позицій у більш спокійні місця для перепочинку, солдати мають у першу чергу приготуватися до наступного виходу на нуль. Потрібно випрати одяг, просушити його, скласти наплічник, а вже після цього можна трохи відпочити. На те, щоб почитати книжку часу не лишається. Якщо випадає вільна хвилинка, хлопці використовують її для спілкування з рідними, перегляду новин в інтернеті. Олег, як історик, веде свої спостереження, багато фотографує. Світлини з передової надсилає своїм друзям, аби показати їм справжнє обличчя війни. Воїн не виключає, що після перемоги і повернення додому візьметься за написання книги про війну. «Напишу книжку «Казки діда Олега» - жартує воїн. 

- Воювати легше, коли ти маєш надійний тил, - говорить Олег Шостик. – Мені у цьому плані пощастило – маю надійних друзів. Приміром, коли у моєї дружини Юлії померла бабуся, я вже був тут, у Вугдедарі. Я зробив лише один дзвінок, і вже через декілька годин друзі передзвонили мені і доповіли, що усі питання щодо похорону вирішено. Приємно, що чимало канівців долучилися до збору коштів на тепловізор, завдяки чому ми в короткий термін зібрали необхідну суму і придбали потрібний нам пристрій. За це усім причетним моя подяка.

Власне, задум Олега – воювати пліч-о-пліч із сином, жити з ним в одному бліндажі, поки що втілити не вдалося. Хоча батько й син служать в одному батальйоні, але в різних підрозділах і зустрічаються рідко.

- Я сподівався, що тут, поруч із сином мені буде спокійніше, ніж удома. Утім, легше не стало. Попри це я не зміг би всидіти вдома, займатися своїми звичними справами, коли наші діти ризикують своїми життями, захищаючи Батьківщину. Ми маємо разом із ними здобути Перемогу. І ми це зробимо.

Марія ГЛАМАЗДІНА

(A)