«ОБЕРІГ І НАДІЯ ЗЕМЛІ КАНІВСЬКОЇ» - нарис про історію Канівського Свято-Георгіївського (Успенського) собору та Православної віри на Канівщині, Видавництво «КАНІВСЬКА ПРЕС-ГРУПА», м.Канів, 2008 рік, 60 сторінок, ілюстрації, видання 2-е, доповнене.
____________________________
 
Кожний час, кожна епоха залишає назавжди вкарбований слід в історії. ХХ століття відзначилося небаченим досі пролиттям людської крові. Мабуть, у цей час здійснилися пророцькі слова, що ангели не встигали носити душі страчених за віру Христову на небо. Душі тих, кого не лякала смерть в ім’я прославлення Його Святого Імені.
 
У важкі і трагічні для нашої землі часи Собори стояли на сторожі безперервності духу, були голосом предків і заповітом нащадкам, які не мають права зректися віри свого роду, вони і до сьогодні зберігають пам’ять про постаті, що прийняли найважчі випробування за свій народ, і таких – тисячі – безіменних і з великим іменем.
 
У Канева - своя болюча історична пам’ять.  Руйнівні часи наступу на віру і Христа не оминули і Успенський собор.
 
До державних репресій проти Святої церкви на терені нинішньої Черкаської області діяли чотири єпископські кафедри: Черкаська, Канівська, Чигиринська і Уманська.
В 1921 році ленінський терор і вказівка “расстреливать побольше” були спрямовані на конфіскацію церковного майна і церковного життя.
 
У перші ж роки гонінь Канівська кафедра, як і решта інших, фактично припинила своє існування, хоча на ній ще продовжував числитися Никодим Кротков, а згодом Василій Богдашевський, але місцем їхнього постійного перебування був Київ. Це було пов’язано з тим, що Руська Православна Церква  майже до кінця 1927 року не була зареєстрована в державних органах і вважалася, як нині висловлюються, нелегітимною. Чи не найбільша у той час Київська єпархія фактично управлялася вікарними служителями, які здійснювали керівництво парафіями з Києва.
____________________________
 
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
 
Добра пам’ять мирян Канева зберегла ім’я ревного пастиря і миротворця, соборного священика Успенського храму отця Миколая, якого заарештували на Велике свято Стрітення Господнього у 1929 році і нібито вислали до Сибіру – так відповіли на запит його матушки. Насправді ж, як виявилося пізніше, його просто розстріляли, як знищили у 1929-30-х роках тисячі інших православних пастирів і духовних служителів.
Відсутність священика впливала на духовне життя парафії, але воно ніколи зовсім не завмирало. Ніякі насильницькі дії з боку влади і каральних органів не здатні були знищити віру, закладену в душі людей Самим Богом.
 
Згодом до Канева приїздить у 1931 році отець Всеволод Кудрицький, у 1933 році сюди прибув з Києва протоієрей Василій Терлецький. У 1934 році в Каневі оселяється священик Димитрій Гасюк. Вони разом з дияконом Феофаном Мрачківським та церковним старостою Воніфатієм Лопатою впродовж тих скорботних років вели духовну боротьбу з ворогами Православ’я.
 
Ніколи, навіть у страшні роки голодомору, люди не забували  Божого храму, особливо в найбільші релігійні свята. І ту віру підтримували в людей канівські священослужителі. Ось як  згадує про те лихоліття жителька Канева О.П.Чміль: “Дуже тоді велика смертність була. Я розносила пішки телеграми по всьому Каневу і все те горе бачила. Як у 1933 році ми пішли з матір’ю до Успенського собору паску святити, то взяли тільки шматочок хліба житнього...“.
 
Про ті трагічні часи залишила спогади і М.М.Бутко: “Моя родина споконвіку живе на Ісковщині, якраз біля кладовища. Багато було поховано на ньому людей в час голодовки. Тоді ніхто не копав могил глибоких, як тепер. І ховали без домовин. …А як ми паску пекли... Спромоглася мати купити до Великодня  лише один стакан яшного борошна і два стакани житнього. І вчинила пасочку на всю сім’ю у маленькій мисочці. А це тісто почало в гарячій печі злазити з лопати і попливло по черені. Тоді мати вже не витягла, а вигребла з печі те тісто кочергою. Нести його до церкви вже було неможливо. То ми поїли його неосвяченим і були щасливі, що хоч у цей Великий День попробували святого хліба. А мати пішла до церкви без паски…”
 
28 жовтня 1997 року Священний Синод Української  Православної  Церкви здійснив акт канонізації 104-х новомучеників Черкаських: діяння Синоду було підтверджено Ювілейним Собором Руської Церкви 2002 року. Цьому передувала велика робота по вивченню архівних матеріалів щодо сотень репресованих священнослужителів і мирян, що мешкали і служили на терені нинішньої Черкаської області. Серед більш як двохсот імен священиків, ченців, дияконів та членів православних церковних громад були представлені до канонізації, ті, кого за сповідництво і стояння у вірі було катівськи страчено.
Канівське благочиння представлене в історії Церкви сонмом із дев’яти новомучеників. За кожним іменем канівських святих - сувора і непідкупна історія їхнього життя, що вознеслося до духовних верших житія новомучеників. Пам’ятайте їх імена, вони моляться за нашу землю, на якій постраждали за віру.
 
Священномученик Димитрій Гасюк (24.02.1889 – 31.08.1937)
Народився майбутній святий 11(24) лютого в день преподобного Димитрія Прилуцького в щиро відданій Православ’ю родині в селі Теребиски Холмської губернії, що входила в той час до складу Польщі. Холмщина була місцем проживання національних і релігійних православних меншин, головним чином, українців, до яких належали Гасюки. При першій же нагоді вони переїхали до України. Димитрій вступив до Київської духовної семінарії і у 1910 році закінчив її повний курс, отримавши призначення вчителем церковно-парафіяльної школи у село Кам’янку Липовецького повіту, а згодом переведений до Київської зразкової школи, де працював до 1913 року. З протоколу допиту відомо, що до 1918 року Дмитро Гасюк служив дияконом. Його дружина – Олександра Іванівна Левітська – дочка священика, була високоосвіченою, і духовно, і світськи вихованою людиною, закінчила  Вищі жіночі курси, які давали освіту дівчатам з вищих кіл. А в І918 році виїхала з Києва до місця призначення чоловіка – села Хмільна Канівського повіту.
 
Отець Димитрій служив на кількох приходах: у Покровському храмі села Хмільна (1918-20 роки), Мартинівці (1920-30), Леськах (1930-33), Митьках (1933-34) – така зміна місць характерна для пригноблених владою православних священиків. Коли церква у Митьках у громади була відібрана, отець Димитрій оселяється в Каневі. Спасо-Преображенська церква до 1935 року належала православній громаді, яку на той час очолював Василій Терлецький. Служив і отець Всеволод Кудрицький. Помічниками з усіх питань були ревні служителі храму – диякон Феофан Мрачківський і староста Воніфатій Лопата.
____________________________
 
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
 
Його тепло прийняли до свого гурту і клір, і громада, але недовгою була ця мирна ідилія: коли на жнива 1935 року у церкву зсипали зерно за рішенням місцевої ради, - священики і віруючі втратили свою церкву. Намагалися боротися за допомогою громади, писали і посилали ходатаїв до Харкова, зверталися до Предсовнаркома СРСР Молотова, але це було  безповоротне рішення саме зверху – повсюдно закрити храми, про що не могли знати священики ні з Канева, ані з будь-якого іншого міста.
 
Трагічні події не примусили себе чекати. Свята для церкви дата – Великдень – припадав 1937 року на 19 квітня (2 травня за новим стилем – велике політичне свято “всесвітньої солідарності трудящих”). Цей збіг не віщував віруючій людині добра.
 
Під перше травня, на яке цього року припадала  Велика Субота, віруючий люд оплакував смерть Христа Спасителя.
З архівів відомо, що на всій Київщині, яка була всіяна до революції сотнями православних храмів, на початок 1937 року  лишалося тільки шістнадцять діючих церков. До складу Київської єпархії входила і нинішня  правобережна Черкащина – її сімсот храмів було закрито ще до початку 1935 року: архівні документи не зберегли й згадки хоча б про один діючий у 1937 році православний храм.
 
Не діяв не лише канівський Успенський собор, а й храми у Черкасах, Золотоноші, Шполі, Умані, Чигирині…
Отож, травень 1937 року став визначальним і в житті священомученика Димитрія і його родини. Оскільки церква не діяла, священики нелегально правили по домівках, і отець Димитрій вранці 2 травня, на Великдень, теж служив святкову літургію - через відсутність зареєстрованого приміщення – у себе вдома. Народ чекав освячення пасок  і благословення священика. Цього ж моменту чекали і відповідні особи, щоб донести до райвідділу НКВС. І до фінвідділу також: відомо, що був накладений штраф у розмірі сто карбованців, який священик сплатив 4 червня 1937 року, про що й свідчить платіжна квитанція.
 
Отця Димитрія було заарештовано другим з усіх новомучеників 26 липня 1937 року.\\\\\\\"В ночь на 2 мая 1937 года, - пояснює святий під час допиту, - правил пасхальное богослужение и святил пасхи. Не имея зарегистированного помещения, молился дома. Пришли люди и присутствовали” (Із протоколу допиту). У свяченні пасок не визнав себе винним, бо, як заявив, за свій труд щорічно платить податок у 245 карбованців.
28 липня 1937 року “райотдел НКВД принял к производству дело на обвиняемого в контрреволюционной деятельности Д.Г.Гасюка”. Йому інкримінувалася ст.54-10 КК УРСР: “группирует вокруг себя религиозников и проводит антисоветскую агитацию о свержении советской власти. Ходит по квартирам, совершает религиозные обряды и на этой почве распостраняет контрреволюционную деятельность, совершает крещения…” (Із звинувачувального висновку).
 
Один із свідків звинувачення, колишній священик, що зрікся сану, дає цікаву характеристику священномученику: “Проводит собрания, посещает священика Всеволода Кудрицкого, где сидит по целым дням в раздумьи, как бы вырвать храм в Каневе, который еще уцелел со всей обстановкой внутри, что и дает ему основания вести агитацию о возвращении церкви такому старому народу. Таков человек – Гасюк для Канева” (з протоколу допиту Василя М., колишнього канівського священика 28.07.1937. Згодом був заарештований і 16.05.1938 року страчений. ДАЧО Р5625, оп.1, спр. 1454).
17 серпня, напередодні великого християнського і для міста Канева храмового свята Преображення Господнього священномученика Димитрія було засуджено Трійкою ОУ НКВС по Київській області  до розстрілу. Очі священика з тюремної фотокартки – а по всьому видно, що це саме священик, і священик православний – начебто вже відкрили для себе таємницю життя і смерті: вони дивляться з упокоренням людини, яка знає свою долю і приймає її. Рівно через два тижні, 31 серпня 1937 року, вирок було виконано: загинув Димитрій Гасюк мученицькою смертю на 49-му році життя о першій годині десять хвилин по півночі. Реабілітований 17 квітня 1989 року.
 
Священномученик Всеволод Кудрицький (03.02.1880 – 23.03.1938)
Всеволод Антонович Кудрицький народився у селі Новоселиці Чигиринського повіту у сім’ї священика, отримав духовну освіту в семінарії, певно, у Київській. Служив спочатку у Ржищівському жіночому монастирі, після за-криття якого переїхав до Канева. Він був наймолодшим з чотирьох канівських мучеників за віру, які проходили за однією кримінальною справою НКВС. Разом з отцем Всеволодом приїхали дві черниці ліквідованого монастиря, у якому він колись служив: матушки Антонія і Питирима.”Старухи-кликуши”, як їх охрестили безбожники, допомагали батюшці, особливо при зборах підписів щодо відкриття церкви. Характеристика місцевої влади свідчить, що отець Всеводод “до закриття церкви “попував” у Каневі, потім таємно займався священицькою діяльністю: хрестив, відправляв Євхаристію, збираючи навколо себе куркулів. Склав і надіслав на ім’я Головраднаркома Молотова телеграму з вимогою про відкриття церкви в Каневі. Виступав сам і намагався проводити серед віруючих своє негативне ставлення до поховання з музикою…”.
 
Владні органи всіляко прагнули усунути цих служителів культу, як їх називали, аби вони не каламутили воду у темному вирі бездуховного життя. А оскільки нова, “сталінська” конституція декларувала “свободу совести” для кожної радянської людини, то всім невгодним інкримінувалася  антирадянська агітація “проти заходів партії та уряду”, що тягло за собою відповідальність за ст. 58, пункт 10: від трьох до десяти років концтаборів або вищу міру покарання – розстріл.
 
Він був заарештований першим: 26 листопада 1937 року. На нього довго полювали, коли розпочалися арешти священиків, і він уник арешту ще у липні-серпні, виїхавши до Києва, де мешкали його сестри. По поверненні подався на села, а коли його виявили за місцем постійної прописки у Каневі (вулиця Червоний Яр, 2), за ним відразу прийшли. Не було на той час місця на землі, де можна було б укритися від невсипущого ока НКВС.
 
Заарештованих першого грудня протоієрея Василія Терлецького, диякона Феофана Мрачківського і старосту Воніфатія Лопату спочатку тримали в Каневі. Справу було завершено швидко. Вирок спочатку був такий: десять років виправно-трудових таборів в умовах Крайньої Півночі. Таке рішення прийняла судова трійка Київського облвідділу НКВС на своєму засіданні 4 грудня 1937 року. Трьома днями раніше такій же участі був підданий і священик отець Всеволод Кудрицький.
Але вирок не був виконаний, і всі четверо були перевезені до Лук’янівської в’язниці у Києві, де в’язні піддавалися особливо жорстокій “обробці” і де було зібрано багато людей Божих, які не відступилися від віри.
 
Понад чотири місяці терпіли тортури канівські мученики: Василій, Всеволод, Феофан і Воніфатій, але не поступилися вірою, не піддалися на вимогу зректися Бога, за що всі четверо на початку березня 1938 року були присуджені до розстрілу. Першим прийняв смерть отець Всеволод Кудрицький: його мученицька страта відбулася 23 березня.
 
Священномученик Василій Терлецький (13.07.1871- 25.03.1938)
Народився майбутній святий у духовній сім’ї в день пам’яті великих учителів і святителів – Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого — і був наречений на честь одного з них. Місцем народження отця Василія було село Грищинці Канівського повіту на Київщині, де його батько, отець Микита Терлецький, багато років служив священиком при старовинному храмі Святої Трійці, зведеному ще у 1727 році парафіянами на власні кошти.
 
Виріс святий мученик у вимогливій атмосфері священницького дому і духовному труді. Змалку привчався до думки бути батьковим продовжувачем на ниві Божій. Шлях священика: початкову освіту, духовне училище, семінарію – він пройшов успішно.Діти священиків рано полишали батьківську оселю і проходили сувору школу навчання на державний кошт під прискіпливим наглядом вихователів тих освітніх закладів, де вони отримували освіту. Пройшов велику і необхідну справжньому пастирю школу і отець Василій — спочатку у вищому духовному училищі, потім 1-річним випускником перейшов до Київської духовної семі-нарії. Його успіхи давали підстави для подальшої освіти у Духовній Академії, яку він так само успішно закінчив, згодом прийнявши духовний сан. Місце його призначення невідоме. Відомо лише те, що перед приїздом до Канева, куди він потрапив, ймовірно, на запрошення старости і парафіян Соборо-Успенського храму, майбутній святий мешкав у Києві.
 
Як свідчить характеристика, “Терлецький до 1933 року перебував у Києві, звідки був висланий як політично небезпечний. Приїхавши до Канева, він разом з Ф. Мрачківським і В.Лопатою прийнялися за організацію релігійної громади, яка держала у своїх руках Спаську церкву. Коли було прийняте рішення про дозвіл засипати у церкву зерно, писали скрізь по центрах скарги. Особливо відзначився Терлецький. Під виглядом жебрака ходив по хатах, прохаючи милостиню, і агітував за церкву. Першого грудня 1937 року вони організували людей на демонстрацію, коли з церкви почали знімати хрести… (з характеристики до райвідділу НКВС, 1 грудня 1937 року).
 
У цих кількох рядках вмістилася трагедія цілого життя священика без парафії, людини, яка за походженням, освітою, призначенням і покликом була священиком, яка пройшла зразковий шлях пастирського служіння і духовної кар’єри.
 
Отець Василій уособлював долю цілого покоління священнослужителів, які пройшли шляхом істини до своєї хресної смерті і не відступили під тиском обставин і протидіючих сил від віри у її правословному вияві, не зреклися Бога і сану. Позбавлені будь-яких матеріальних благ і громадянських прав, вони зберегли себе у чистоті для Бога, для Церкви, для своєї пастви і для нащадків у недоторканості читоту своїх душ і віри...Отець Василій був, дійсно, висланий з Києва, якому у 1934 році готувалися від Харкова повернути статус столичного міста. Цей статус забороняв священнослужителям, як і іншим особам з обмеженими правами за неблагона-дійністю, мешкати у столиці. По всій країні у 1933-му розпочали вводити новий паспортний режим з обов’язковою пропискою людини за місцем її проживання, як засіб нагляду над багатомільйонним населенням держави.
Священик приїхав до Канева не на порожнє місце: він знайшов притулок у родині диякона Феофана Мрачківського, з яким породичався через племінника, одруженого на його сестрі. Отець Василій відразу включився у життя парафії, яку очолив у скрутний час. Адже йшов тридцять третій голодний рік, і люди, знесилені тяжкою зимою, втратою рідних і близьких, падали з ніг, але він спромігся назбирати 50 підписів для створення церковної громади, священиком якої його й обрали.Жорстока реальність голодного життя — батюшкам теж доводилося жебракувати, аби вижити самим і врятувати сім’ї.
 
Отець Василій, як свідчить характеристика, ходив з торбою за плечима не лише для того, аби робити вигляд жебрака, а нібито для прикриття злочинних намірів антирадянської протиколгоспної агітації. Головне, він мав можливість спілкуватися з людьми й організувати їх у громаду в намаганні зберегти церкву, ну і звісно, вдночас збирав собі на прожиток.
 
У намаганні створити п’ятдесятку, без якої реєстрація громади була неможлива, йому сприяли надійні і вірні помічники – диякон Феофан Мрачківський і староста храму Воніфатій Лопата. Воніфатій Митрофанович, тоді вже позбавлений свого колись великого і міцного власного господарства, увесь час віддавав приходу і релігійній роботі. Він щиро прив’язався до отця Василія, якого знав уже давно.
 
Родина Терлецьких була відома на Канівщині: і сам отець Василій, і батько його, грищинецький священик отець Микита, не один раз, бувало, служили у величному Успенському храмі. Воніфатій Лопата, хоча вони були за віком і ровесники, ставився до отця Василія благоговійно.
 
“Отець-протоієрей повчають, - пояснював він людям, - щоб ми не забували Бога і завжди молилися до Нього…”
“Отець-настоятель Терлецький говорять, аби ми дотримувалися віри до останнього, що постраждати за Бога нині потрібно, настав-бо час дії влади антихриста…”
Повага і відданість звучить у цих нехитрих словах, які наводять у показаннях свідки по слідчій справі, доносячи до нас через роки повагу до людей того часу до священика, особливе ставлення до свого пастиря. Звичайно, отець Василій відповідав своєму високому сану і місії, не випадково Бог обрав його у числі Своїх хрестоносців-сповідників. Зі сторінок протоколів допиту долинає до нас і його власний голос: “Стійте у вірі і моліться, принесіть Богу гідне каяття у своїх гріхах, вірте у милість Божу, і помилує”, - звертається він до своїх віруючих.
 
“Цьому пеклу колись наступить кінець, - втішав він віруючих, закликаючи до терпіння, - прийде і на них погибель, вони дадуть відповідь Богу за знущання над людьми…”
____________________________
 
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
 
Віруючі у ті важкі часи дуже потребували пастирського слова, і священик знаходив його. На запитання, чому Бог так тяжко карає Своїх людей, відказував словами із Євангелія: “Якщо Мене, говорив Господь, гнали, будуть гнати і вас..., і якщо світ ненавидить вас, знайте, що Мене перш за вас зненавидів”.
 
Сам отець-настоятель приймав і приниження, і нехтування з боку влади як істинний християнин – з терпінням і смиренням. Він ніколи не використовував свій авторитет на шкоду людській душі: смирення і терпіння вимагав він, аби не спровокувати паству на виклик безжальній, швидкій на розправу владі. Він у своїх вчинках спирався на законодавство, і, вивчивши ще в проекті положення конституції 1936 року, сподівався, що цей документ  є гарантом права кожного громадянина на волю совісті, яка ним декларувалася.
 
Тридцять сьомий рік вже набирав оберти. І саме липень, коли на Україні починаються жнива озимих, мав стати фатальним майже для 200 тисяч служителів церкви та сотень її мирян. 3 липня у Москві Іосиф Сталін власноручно підписав від їмені  Центрального Комітету (як його секретар) рішення Політ-бюро “Об антисоветских элементах”, 94-м пунктом якого Наркоматом Внутрішніх Справ СРСР, і особисто його Генеральному комісару М. Єжову, пропонувалося “взять на учет всех возвратившихся на родину кулаков,.. с тем, чтобы наиболее враждебных них были немедленно арестованы и были расстреляны в порядке административного проведения их дел через тройки”.
 
Щоб зрозуміти, хто мався на увазі під цим соромливим словом “кулаки”, треба згадати, кого у 1928-30-х роках піддавали процесу “розкуркулення”. Священнослужителі, переважна більшість яких жила на селі і мала колись заможне господарство, у тому числі й землю (якщо воно, це господарство, не було націоналізоване у 1922-24 роках),  були занесені за їх майновим станом до числа куркулів. Близько сорока тисяч священослужителів були заарештовані за антирадянську пропаганду та виступи проти колективізації (нібито за це, а не за приналежність до церкви) й у більшості випадків вислано до таборів, а багатьох – страчено.
 
Жертв розкуркулення було чимало. Саме проти церковнослужителів і священнослужителів, до яких належали мученики Воніфатій Лопата і Феодосій Мрачківський, був спрямований наказ щодо репресій на основі пропозицій Політбюро ЦК. А Василій Терлецький, до того ж, ще й був висланцем з Києва, де йому, за новим паспортним режимом, заборонялося жити.
Влада давно намірялася арештувати трьох канівських подвижників, та не було формальних підстав. Чи не з цією метою влада заходилася знімати хрести з церков, аби спровокувати віруючих до спротиву?
1 грудня 1937 року “під час зняття хрестів ця наволоч, а саме Мрачківський і Терлецький демонстративно вимагали припинити зняття  хрестів (із характеристики до НКВС). Все відбувалося по випробуваній схемі: відправка до в’язниці, арешт і мученицька кончина 25 березня 1938 року.
 
Мученик Феофан Мрачківський (21.03.1874 – 25.03.1938)
Диякона Феофана Степановича Мрачківського знала, напевно, кожна дитина у Каневі: як свідчить характеристика Канівської міськради, він “як до революції, так і після неї аж до 1934 року був дияконом у Спаській церкві…”.
 
Народився він у с.Пії Ржищівського повіту на Київщині 8 (21) березня у родині диякона, після закінчення духовного училища і отримання теж сану диякона беззмінно служив до закриття церкви у місті, що стало йому рідним.
 
Диякон у ті часи мав бути добре освіченою людиною, знати не тільки письмоводство та “красно” писати, а й бути правою рукою священика у його служебних і парафіяльних обов’язках. Вся приходська документація, а тоді кожен віруючий від народження мав бути на особливому обліку у певному приході і заносився до спеціального реєстру – була під пильним наглядом  церковного керівництва, а відповідав за неї перш за все диякон.
 
Саме він був ініціатором запрошення отця Василія Терлецького до Канева. Це про нього пишуть у характеристиці: “Після закриття церкви почав жебракувати, агітуючи проти радянської влади. “Треба вдержати храм у руках громади ще років з двоє”, говорив він, а там всі церкви відкриють, навіть де й розібрали…”  
 
Особливо ця свора почала активізувати свою діяльність після прийняття сталінської конституції. Дійшло до того, що ця наволоч, а саме В.Лопата, В.Терлецький, Ф.Мрачківський, організували людей і демонстративно вимагали припинити зняття хрестів з церкви…” (Із характеристики 01.12.1937 року). Заарештований у той самий день оперативниками НКВС, разом із своїми товаришами і сподвижниками, він не відступився ні від своїх учинків, ні від слів, як і всі вони троє. Визнав, що домагався повернення храму віруючим, що проводив у своїй хаті церковні збори і богослужіння, вважав своїм правом і обов’язком залучати до громади нових членів з числа віруючих, засуджував богоборництво влади, що було вмінено йому в провину як контрреволюційну антирадянську агітацію і діяльність, спрямовану на шкоду державі. Вирок щодо розстрілу чотирьох мучеників був ніби приурочений до дня народження отця Феофана: він винесений 9 березня 1938 року. Мученику виповнилося тоді якраз 64 роки.
 
Мученик Воніфатій Лопата (01.01.1871 – 25.03.1938)
Його народження припадало на день пам’яті  святого мученика Воніфатія. А народився і виріс Воніфатій Митрофанович у Каневі, у побожній селянській  працелюбній сім’ї. З раннього дитинства пройнявся глибокою вірою, любив ходити до Храму на богослужіння, а згодом став його старостою.
Воніфатій Митрофанович разом з дружиною Наталією Іванівною мав 9 дітей: шестеро синів і три дочки. Всі вони були теж виховані у щирій вірі і любові до Бога, благоговійному ставленні до святинь і церкви, притаманному батькам.
 
Влада ніколи не залишала у спокої і постійно переслідувала родину старости собору Успіння Божої Матері за його віру і відданість Православ’ю. Та на пропозицію зректися віри, він відповів раз і назавжди: “Не зрікаюсь і не зречуся”. І до останнього продовжував виконувати обов’язки беззмінного старости Успенського собору міста Канева.
 
Як свідчить характеристика, “в 1930 его хозяйство было передано колхозу”. Неодноразово попереджали його знайомі та вимагали ті, від кого залежала його доля: “Відійди від Церкви, подумай про сім’ю”. Та навіть коли хтось із дітей, не витримавши презирства однолітків та несправедливості з боку дорослих, попросив батька полишити його роботу у церкві, він, як згадував його син Павло Лопата, твердо і рішуче відказав: “Ні! З Богом прожив життя, з Богом і піду”. На скарги дітей відповідав одне: “Терпіть, діти. Бог за нас терпів, то й нам велів. Хто перетерпить до кінця, той спасеться”. Святий Воніфатій сам був вихований у благочестивій сім’ї, де добре зналися на вимогах церковного уставу, дотримувалися канонів і постів, і так виховував своїх дітей.
 
Після провокаційного зняття хрестів, яке здійснювалось 1 грудня 1937 року, напередодні виборів до Верховної ради, всіх однодумців заарештували – старосту собору Воніфатія Лопату, диякона отця Феофана Мрачківського і священика протоієрея Василія Терлецького. Надії на повернення храму були втрачені в той перший зимовий день, як і воля, якої вони були насильницьки позбавлені.
Коли Воніфатія Митрофановича відправили до в’язниці, всю його сім’ю вигнали, незважаючи на зимову пору, з хати, а ту саму хату розкидали, залишивши матушку Наталію і дітей на вулиці.
 
Надворі була пізня осінь. Як згадував син святого Павло Лопата, вони могли знайти притулок, лише викопавши собі землянку біля гори Московки, де й жили аж до початку війни у сподіванні на повернення батька.
Тоді багато сімей священнослужителів, та й не тільки, жили одним сподіванням, але ніхто з тих, кого так чекали, живим додому не повернувся. За-арештованих було відправлено до Черкаської в’язниці, де вони перебували в очікуванні вирішення своєї долі.
 
Слідчий склав звинувачення, відзначивши, що “Терлецкий, Мрачковский и Лопата, организовавшись между собой, активно организовывали религиозников на борьбу за восстановление религии и вели контрреволюционную деятельность на подрыв советской власти” (Із звинувачувального висновку 4 грудня 1937 року).
Окрема Трійка КОУ НКВС тим самим числом автоматично винесла вирок – 10 років виправно-трудових таборів.
Але щось різко змінилось у обставинах справи. Можна тільки уявити цих стійких, гідних, готових до мученицької смерті, самовідданих людей в умовах допиту та у в’язниці. Певно, чимось вони дратували своїх катів, якщо їх відправили до Київського  ОУ НКВС. Тут вони, певно, були впроваджені до Лук’янівської в’язниці і перебували там до нового вироку.
Над в’язнями, в тому числі і над канівськими мучениками, знущалися, піддавали тортурам, вимагали зректися Бога, духовного сану. Але даремно: святі трималися гідно, звертаючися з молитвами і вдячністю за все до Бога.
 
Усі четверо отримали новий вирок рішенням від 9 березня 1938 року, а вже 25 березня були розстріляні, прийнявши мученицьку смерть за віру, за Христа. Реабілітовані 27 квітня 1989 року.
 
Канонізовано і мучеників із сіл Канівщини. Вони були звичайними сільськими батюшками, та світлою і сяючою стала їхня слава у Царстві Небесному. Ось імена цих святих:
 
Священномученик Іоанн Маляревський (18.05.1869 – 15.09.1937)
Після навчання у Київській духовній семінарії, служив у Селищі Канівського повіту у храмі святого Архістратига Михаїла. Тут став протоієреєм і отримав посаду благочинного Канівського округу.
З 1928 року залишається фактично без засобів до існування, але всі його помисли пов’язані із справами парафії і Церкви взагалі: він, як зауважує характеристика, “займається хрещенням дітей, вербує населення до релігійної громади, … править службу. За вісім місяців 1937 року ним хрещено 85 дітей у різних селах”.
 
У числі інших був заарештований 28 серпня 1937 року. Політичні звинувачення в “контрреволюційній терористичній діяльності”, антирадянській агітації”, у тому, що добивався відкриття церкви за допомогою громади, привели його до засудження за статтею 54-10 УК УРСР. На цій підставі 28 серпня 1937 року отцю Іоанну було винесено смертний вирок, а 15 вересня страчено.
16 квітня 1959 року рішенням Президії Черкаського облсуду був посмертно реабілітований.
 
Священномученик Олександр Цибульський (28.03.1882- 15.09.1937)
 
Мученик Афанасій Шило (06.09.1873 – 15.09.1937)
Коли в селі Ключники Канівського повіту в 1935 році було зібрано 169 віруючих, до числа яких входили мешканці сіл Дарівка і Поташня, сільська рада і правління колгоспу вирішили поставити крапку у боротьбі з “релігійним дурманом” і розкидали церкву. Тоді громада віруючих разом з протоієреєм Олександром Цибульським звертається до влади  з клопотанням про відкриття храму, оскільки не було де правити службу. Священик збирав людей у хаті свого помічника – псаломника і диякона в одній особі – Афанасія Шила.
Обох було заарештовано 26 серпня 1937 року і після допиту відправлено до Черкаської в’язниці. У висновку з приводу звинувачення, крім іншого, говориться: “…в селе Ключники проживает кулак Шило А.Г., который в 1930 году был репрессирован и выслан, сбежал и в 1933 году вернулся домой, связался с попом Цыбульским, с которым систематически проводил контрреволюционную агитацию среди колхозников…” (Із звинувачувального висновку, 28 серпня 1937 року). На підставі цього Трійка КОУ НКВС винесла вирок про страту обох заарештованих, який було виконано 15 вересня 1937 року. Реабі-літовано 11 липня 1989 року.
 
Преподобномученик Фаддей Піддубний (30.07.1870 – 30.12.1937)
Священик (чи ієромонах) отець Фаддей Васильович Піддубний народився в селі Басівка Звенигородського повіту. З 1919 року служив у с. Лука Канівського району —  аж до закриття церкви, певно, у 1935 чи 1936 році. Мешкав на квартирі старости, виконуючи обов’язки священика, а після заборони з боку влади робив це нелегально: “тайно крестил, совершал требы, проводил религиозные собрания на своей квартире… Вместе со старостой Писковым Акимом препятствовал разбору церковного здания… Под его воздействием было написано обращение в районный совет об открытии церкви…” (грудень 1937 року. Із характеристики Лучанської сільради). За свідченням, виступав проти колгоспів, не визнавав виборів, державних позик. За-арештований 5 грудня, впроваджений до Черкаської в’язниці, звинувачений за ст. 54-10 і засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. 30 грудня вирок будо виконано. Реабілітовано Фаддея Піддубного 23 серпня 1989 року.
 
____________________________
 
З питань придбання книги «Оберіг і надія Землі Канівської» звертайтеся: канівська газета «Дніпрова Зірка», телефони: (код 04736) 3-21-75 (роб.), 067-27-27-923 (моб.), ел. пошта: dniprowazirka@i.ua

 
____________________________