(Продовження. Початок у номерах «Дніпрової Зірки» від 13 вересня, 20 вересня, 4 жовтня, 18 жовтня, 25 жовтня, 22 листопада, 29 листопада 2018 року та 3 січня 2019 року).

Новий господар - нове життя

(про те, як у Кичинці прийшов Микола Бабич)

...Більшість полів, що їх запропонував Кичинецький голова новому орендарю Миколі Бабичу, потребували рекультивації, корчування дерев і були невдобами, бо знаходились переважно на горбах і схилах.

Микола Лапінський поставив своєму тезці ще одну умову - зареєструвати нове господарство на території сільради, аби податки надходили виключно до місцевого бюджету. Микола Бабич пристав на всі вимоги голови й зареєстрував фермерське господарство «Кичинці», яке стало самостійним підрозділом агрокомплексу «Степанецьке», головна контора якого, як відомо, знаходиться в селищі Степанецьке на Канівщині.

Новому господарству знадобилася база в селі. Для цього міг підійти майновий комплекс колишнього колгоспу, однак його на той час орендувало ТОВ «Урожай». Проте власники агрокомплексу, за словами Миколи Лапінського, не вкладали коштів у ремонт і впорядкування території та приміщень і не мали наміру викупити майно в селян. Відтак збори власників майнових паїв ухвалили рішення передати комплекс в оренду Миколі Бабичу.

За кілька місяців Микола Бабич викупив у пайовиків майно колишнього колгоспу, щедро заплативши селянам на 200 тисяч більше вартісної оцінки. При цьому, як стверджує Микола Лапінський, він придбав навіть ті приміщення, які фермерському господарству були невигідні і непотрібні. Однак, аби люди отримали достойну компенсацію за свій труд на землі, Микола Бабич не став торгуватися й забрав усе, що йому було запропоновано. З майна колишнього колгоспу селяни залишили собі лише млин, аби було де змолоти зерно, й вагову.

Пізніше Микола Бабич викупив у районного споживчого товариства приміщення колишнього заготпункту в Кичинцях й облаштував у ньому затишну їдальню для працівників. При потребі це приміщення використовують і селяни - святкують тут дні народження, проводять поминальні обіди.

- У 2014 році Микола Бабич допоміг нам відремонтувати сільський ФАП, наступного року замінив стару підлогу в будинку культури, витративши на це близько 45 тисяч гривень, - розповідає староста. - Також він підтримав наш самодіяльний жіночий вокальний гурт «Криниченька».

За словами Миколи Лапінського, щороку сума допомоги фермерського господарства «Кичинці» селу перевищує суму, вказану в соціальній угоді.

- Жодне свято в селі не проходить без участі Миколи Бабича. Він фінансує концерти в нашому сільському клубі, купує до свят подарунки для дітей. Так, приміром, до 8-го березня, окрім організації святкового концерту в будинку культури, кожній жінці села Микола Бабич дарує квіти й вітальні листівки. Одним словом, я, як староста дуже задоволений тим, що в нашому селі працює господарство Миколи Бабича, яким керує гідний син свого батька Артем Бабич.

Після тривалої розмови із Миколою Лапінським у приміщенні старостату вирушаємо знайомитися із селом й спілкуватися з його мешканцями. Щойно вийшли на вулицю, одразу на порозі зустрічаємо пенсіонерку Надію Чихмайстренко. Колись вона працювала в місцевому колгоспі дояркою, надоювала до 2000 літрів молока за рік. Запитуємо її, чи знайома вона із Миколою Бабичем, що знає про цього чоловіка.

 - Чого ж не знаю? Добре знаю. Микола Бабич працює на наших землях вже декілька років. Багато чого робить для села і місцевих людей. Улітку влаштував у Кичинцях гучне свято Івана Купайла. Був концерт, а потім пригощали смачною кашею й шашликами усіх бажаючих. На гостину до нас тоді завітали жителі сусідніх сіл Сотники, Бровахи, Набутів. Такого свята в селі давно не було. А ще він побудував дитячий майданчик у нашому селі. Тепер і наші сільські дітки, й ті, які приїздять влітку до бабусь, мають де провести час, погойдатися на гойдалках, покататися на каруселі, поспускатися з гірки, - розповідає Надія Миколаївна.

 - Він справжній господар, - додає пенсіонерка Євдокія Дмитрівна Шульга, яка також завітала до старостату. - До землі дбайливо ставиться, гарні врожаї вирощує. Та й про людей не забуває. Завдяки Миколі Бабичу та нашому старості Миколі Лапінському село стало затишним, доглянутим і ніби помолодшало.

Хлібороби з діда-прадіда

(про працівників фермерського господарства «Кичинці»)

Надворі кінець вересня. Врожай зі-брано, розпочалася сівба озимих культур. Більшість робітників господарства працюють у полі. На обід вони з’їжджаються до їдальні господарства, де готує для них смачну їжу кухар Тетяна Гайдамащук.

 У їдальні фермерського господарства «Кичинці» застаємо за обідом Володимира Шевченка, котрий працює заступником голови місцевого відділку. Він розповідає, що в ФГ «Кичинці» трудиться три роки. В його обов’язки входить організація і контроль за проведенням польових робіт. Раніше Володимир Шевченко робив водієм у місцевому колгоспі ім. Пархоменка. Коли колгосп розпався, чоловік був вимушений шукати заробітку аж у столичному Києві, залишивши вдома дружину Ольгу й сина Тараса.

Як і кожен  житель села, Володимир, працюючи в столиці, мріяв мати роботу в Кичинцях, займатися домашнім господарством, бути поруч із родиною. До того ж, ритм великого міста не кожному до вподоби. Тому коли Володимиру запропонували роботу в фермерському господарстві, він без вагань пристав на пропозицію. Сам Володимир Шевченко родом із села Голяки Канівського району, тож обробляти землю й вирощувати хліб, продовжувати справу своїх дідів і прадідів для нього завжди було природніше, ніж працювати у гамірливому мегаполісі.

Під керівництвом заступника голови ФГ «Кичинці» Володимира Шевченка трудяться близько десяти осіб - механізатори, водії, трактористи, різноробочі. Усіх їх об’єднує спільна хліборобська справа.

На подвір’ї господарства зустрічаємо водія Павла Лебедюка. Він працює в ФГ «Кичинці» два роки. Перевозить зерно та інші вантажі. Живе Павло у сусідньому селі Драбівці. Із дружиною виховує двох дітей - доньку й сина. Чоловік розповідає, що до фермерського господарства трудився на різних роботах, у тому числі, у корсунському кар’єрі. 

- Нинішня робота  - найкраща з усіх, які я мав досі. Тут, у фермерському господарстві, мене влаштовує усе - і колектив, і умови праці, і, звичайно, заробітна плата, що в наш час чи не найголовніший чинник, - говорить Павло Лебедюк.

Його слова підтверджує й водій навантажувача Сергій Пузенко. Вже близько року він їздить на роботу в Кичинці із дальнього села Старосілля, що розташоване за30 км. Він також спробував себе на різних роботах, має 20 років стажу.

- Зараз заробітна плата має велике значення, тому що ціни на продукти, енергоносії постійно зростають. Відтак, де більше платять, там і краще працювати, - говорить Сергій Пузенко.  - Якщо я працюю тут, це означає, що мені підходить усе. Техніка, на якій я працюю - нова. Після навантажувача «Маніту» я вже не захочу сідати за кермо старого ХТЗ. У сучасному сільському господарстві від техніки залежить чи не половина успіху, якість робіт, врожайність культур. А від результатів праці, як відомо, напряму залежить і зарплата. Виходить, чим новіша й продуктивніша техніка, тим більше зможуть заробити люди, які на ній працюють.

Батькова школа (про керівника фермерського господарства Артема Бабича)

У липні 2016 року керівником фермерського господарства «Кичинці» було призначено 22-річного Артема - сина Миколи Бабича. На той час він щойно закінчив факультет управління персоналом та економіки праці Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана.

- Я приступив до роботи в липні, акурат напередодні жнив. Робота не була для мене незнайомою, оскільки, починаючи з другого курсу університету, на канікулах допомагав батькові по роботі, - розповідає Артем Бабич. - Виконував його доручення, їздив за запчастинами для техніки, у жнива працював самостійно на комбайні. Закінчуючи університет, я точно знав, що працюватиму в господарстві із батьком. Мені було надзвичайно приємно, що батько одразу довірив мені керівництво Кичинським підрозділом. Водночас я відчував величезну відповідальність і бажання виправдати батькову довіру.

Артем Бабич народився на Святвечір - 6 січня 1994 року в місті Миронівка Київської області, де знаходиться родинне гніздо Бабичів. Коли хлопцеві виповнилося чотири роки, батько почав залучати його до занять спортом, брав із собою на тренування з вільної боротьби. А вже із семи років хлопець зайнявся боротьбою, як він говорить, «по-серйозному». Та й чи могло бути інакше, коли твій батько - тренер? Однак, на відміну від Миколи Бабича, його син зізнається, що не планував присвячувати своє життя спортивній кар’єрі. 

У 2011 році Артем Бабич закінчив Миронівську школу №3 й поїхав до Києва здобувати вищу освіту. Навчався менеджменту й економіці, а на канікулах працював із батьком у СТОВ «Агрокомплекс «Степанецьке». Артем каже, що спільна праця зміцнила авторитет батька в його очах і викликала справжню гор-дість за те, що він робить. Запитуємо в молодого керівника, чи, бува, вибір місця роботи не був зроблений під примусом батька?

- Ні, це був мій особистий вибір, - говорить Артем. - Сільське господарство - дуже перспективна галузь, до того ж, працювати на землі - справа благородна й вельми цікава.

Артем Бабич каже, що постійно радиться із батьком стосовно того, як управляти колективом, як вирішити ту чи іншу складну ситуацію.

- Спочатку батько висловлює свою думку, розповідає, як би він вчинив на моєму місці, а потім обов’язково додає, що остаточне слово за мною й вирішити, як зробити краще, я маю самостійно.

Після жнив у фермерському господарстві настав час відповідального осіннього засіву. Коли озимина почала давати перші сходи, батько й син Бабичі вирішили навідатися в поле.

- Ми разом оглядали посіви, проводили заміри, будували прогнози щодо майбутнього врожаю, - розповідає Артем Бабич. - Коли я ще був дитиною, мені хотілося, щоб батько проводив зі мною більше часу. Він багато працював, додому приходив утомлений. Відколи батько зайнявся сільським господарством, про спільний родинний відпочинок нам залишалося тільки мріяти. Тепер, коли я сам працюю пліч-о-пліч із ним, розумію, чому в нього майже ніколи не залишалося вільного часу на родину. В посівну, жнива мені й самому доводиться працювати майже цілодобово. Можу відверто сказати, що наразі я отримую від спілкування із своїм батьком усе те, чого мені не вистачало в дитинстві.

Надійне плече молодому керівникові господарства підставляє й заступник - досвідчений аграрій Володимир Шевченко. Він особисто контролює усі процеси в господарстві, надає дружні поради й підтримку.

У соціальному секторі села Кичинці Артем Бабич продовжує все, що розпочав його батько - підтримує приязні стосунки із пайо-виками, приходить на допомогу сільському старості, бере участь в організації свят для жителів Кичинців, Мірошниківки та сусідніх сіл.

Можливо, Артем Бабич і далі йтиме батьковою стежкою, перейме його знання, набуде досвіду. А через 15-20 років стане заміною Миколі Бабичу й очолить створене ним господарство, продовживши таким чином династію Бабичів-хліборобів.

За улюблену професію завдячую газеті «Сільські вісті»

(про головного агронома ФГ «Кичинці» Дмитра Дорофієва)

Ключова фігура будь-якого сільськогосподарського підприємства, беззаперечно, - головний агроном. У фермерському господарстві «Кичинці» головним агрономом працює 47-річний Дмитро Дорофієв.

Він народився селі Яхни Миронівського району Київської області. Батьки чоловіка були вчителями: мати Марія Дмитрівна викладала у школі математику, батько Леонід Олександрович - трудове навчання. Окрім Дмитра педагоги виховували двох доньок. Батьки сподівалися, що Дмитро піде батьківською стежкою і теж стане вчителем. Проте доля вготувала для нього інший шлях. Коли настав час визначатися із майбутньою професією, Дмитро прочитав статтю в газеті «Сільські вісті» під заголовком «На батьковій ниві». У ній розповідалося про агронома, який увесь вік проробив у колгоспі, про те, як він любив свою роботу, й що його сини теж стали агрономами.

- Я прочитав статтю, і, знаєте, мене, як кажуть, взяло за душу. Вирішив також стати агрономом. Після закінчення школи вступив у Маслівський радгосп-технікум на агрономічне відділення. Потім була служба в армії, після якої я повернувся в рідне село. Влаштувався на роботу в Яхнівський колгосп імені Куйбишева їздовим у городню бригаду. А через рік став працювати за фахом - агрономом із захисту рослин.

Дмитро Дорофієв пропрацював у колгоспі Куйбишева до 1999 року. В цей час у сільському господарстві почався занепад, через економічні негаразди посаду агронома із захисту рослин скоротили. Дмитро сів за кермо трактора. Згодом, аби прогодувати родину, де на той час уже з’явилася донечка Карина, Дмитрові  довелося перекваліфікуватися на будівельника. Будівничій справі чоловік присвятив 10 років життя. Трудився монтажником залізобетонних конструкцій на спорудженні потужностей Миронівської птахофабрики, заводу «Легко», працював на Миронівському цукрозаводі.

Згодом Дмитро Дорофієв знову повернувся до професії, обраної в юності - пішов працювати агрономом до фермера, а потім став агрономом у виправній колонії із сіль-ськогосподарським профілем у селі Зікрачі Кагарлицького району. 

У 2015 році доля звела Дмитра Дорофі-єва із Миколою Бабичем, із яким у молоді роки разом вчилися в одному технікумі. Бабич запропонував роботу у фермерському господарстві «Кичинці», Дмитро погодився. Перебрався з родиною з Іванівки, де жив досі, до Кичинців і став до роботи. Дмитро Дорофієв розповів, що Микола Бабич допоміг йому придбати в Кичинцях будинок, у якому зараз і живе родина Дмитра - дружина та дві доньки (старша Карина і молодша Марійка). 

ДАЛІ БУДЕ.